Боєць, позивний «МАСІК»

Мене призвали 20 березня 2014 року, це була перша хвиля мобілізації. Я особисто на Майдані не був, та слідкував за подіями й розумів, чим це обернеться для мене – знав, що мене призвуть, бо строкову службу проходив у внутрішніх військах, знаю, як поводитись зі зброєю. На той час призивали вибірково. Коли друзі дізнались, що я все таки йду, серед них були такі, що запитували «Для чого ти йдеш?», інші говорили, що молодець, були й такі, які реагували нейтрально: «Ну призвали, то призвали».

Ще перебуваючи на Половецькому полігоні та в Житомирі, ми з хлопцями думали, що нас відправлять в Крим, а відправили все-таки на Донбас. Туди ми потрапили на початку квітня 2014, тоді ще особливих бойових дій не було. Особисто для мене бойові дії почалися 9 травня біля РУВД м. Маріуполь, а потім була Савур-Могила.

В той час йшли жорстокі бої. Там мене поранили. Був мінометний обстріл, спочатку на нас вийшов Стрєлков, ми трьома танками відбили атаку, це було 16 липня. 17-го збивають малайзійський «Боїнг» неподалік від нас, за 6 км від нашого блок-поста, і 18-го липня вже накрили нас. Тоді вже кільце було замкнене, і ми опинились у великому котлі. Атака була раптовою. Пам’ятаю, що перші 3 міни пролетіли повз, а від вибуху четвертої впав я і мій товариш Руслан. В мене були перебиті ноги, Руслан був мертвий.

Лише коли все стихло, побратими витягли мене з окопу і повезли в госпіталь. Дорогою, щоб не знепритомніти, співав гімн України. Через больовий шок навіть не відчував, що осколками посікло не лише ноги, а й голову, але співав. Лише в госпіталі, коли намагався вимовити своє прізвище і не виходило, зрозумів, що ситуація серйозніша, ніж здавалося. Вивозили мене із території активних обстрілів понад 14 годин, я втратив багато крові, через відмерлі тканини праву ногу довелося повністю ампутувати. Поранення в голову ввело мене у стан коми. Лікування проводили лікарі обласної клінічної лікарні ім. Мечникова у Дніпрі. Потім перевезли до головного військового клінічного госпіталю Міністерства Оборони України в Києві. Ніхто не давав шансів на моє одужання. Місцеві лікарі розводили руками, переконуючи маму, що в кращому випадку я буду «овочем».

На початку вересня у стані коми мене забрали до Німеччини в місто Кобленц. Завдяки зусиллям та професіоналізму німецької медицини я швидко вийшов із коми, але через пошкоджену судину, що відкачує зайву рідину із голови та надвисокий тиск головного мозку знову потрапив у стан штучного сну.

Рівно рік і два місяці я був на чужині. Німецькі лікарі не просто поставили мене на ноги, — вони навчили заново їсти, говорити, прагнути жити. Замість частини черепа у мене тепер пластина, на лівій нозі частково нарощена кістка, права сторона обличчя була паралізована, око довгий час зовсім не закривалося. Загалом я пережив 28 операцій. Все це досі дає про себе знати, але зараз я повноцінно ходжу за допомогою протезу правої ноги.

Я б не ходив на протезі, якби не спорт. Три рази на тиждень у одному із бориспільських спортзалів займаюся різними видами тренувань. Півтори-дві години на день, кожного разу над іншою групою м’язів. Знаю, щоб управляти протезом, мої м’язи мають бути сильними, та й для загального здоров’я це корисно.

Користування протезом потребує обслуговування та час від часу заміни комплектуючих. Зараз потребую заміни лайнера, без якого носіння протезу не можливе.