Боєць Леонід Дробот, позивний ШАХТАР

Так, у мене чогось не вистачає, але є життя, і повірте – воно прекрасне!

Мене звуть Дробот Леонід Дмитрович, уродженець Кіровоградщини, нині проживаю в селищі Немовичі Сарненського району, що на Рівненщині.

Народився в сім’ї колгоспників. Після школи закінчив ПТУ за фахом тракторист-машиніст. У 1990-1991 роках проходив строкову службу в Москві, де на той момент був переворот. Після повернення пішов працювати в шахту «Ведмежоярську».

Згодом поїхав на Рівненщину, де проживали бабуся з дідусем, там і знайшов свою долю – Світлану. Працював на Сарненському м’ясокомбінаті, а згодом у Немовичах у ПП Більчика коптильником ковбасних виробів.

В 2015 приймав участь в антитерористичній операції на Сході України.

___________________________________

Відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції»

Коли повернувся, то з’ясувалося, що роботи нема, бо підприємець помер, а сім’я Більчиків скоротила штат працівників.

Але, як кажуть у народі: «Бог є на світі», незабаром відкрився розважально-оздоровчий комплекс «Немо», який нині прославився на всю Україну. Пішов туди охоронцем, але як тільки керівництво дізналося, що пропрацював 25 років на ковбасах, поставили шашличником.

І тут війна…

Отримав повістку. Невдовзі на мені вже був автомат та і позивний ШАХТАР.

З часом отримав важке поранення від ракети. Потрапив у Слов’янськ, де зробили першу операцію. Численні рани живота, лівого стегна, роздроблена колінна чашечка. З осколком, який знаходиться в трьох мм від сонної артерії, мені прийдеться жити назавжди. Під час вибуху був пошкоджений хребет, саме він – основна причина недуги. Тому зараз мені потрібен електричний візок, щоб самостійно пересуватись, бути мобільним.

Дякуючи лікарю Собко І.В., я вижив, хоч шансів давали небагато.

Згодом мене перевезли у Київ. Там вже ампутували руку. Прийшовши до тями, побачив, що нема верхньої кінцівки. Стало важко. Але в той же час біля мене вже сиділа моя Світлана, яка сказала: «То нічого, але є життя!» Вона в мене оптиміст. Я подумав, як вона права! Адже вдома на мене чекають рідні і близькі, а саме мої маленькі онучки, яким по три рочки. Це найбільший скарб у моєму житті. 

Зараз перебуваю у Львівській військово-медичній лікарні на реабілітації.

Дуже вдячний медичному персоналу, волонтерам, небайдужим людям, які нас підтримують, адже на них тримається весь світ. Головне вірити і не забувати, що найвища краса – краса людяності!
 

ВИКОНАНО! Дякуємо всім причетним!