Дмитро Шевчук, позивний ШЕВА Скопійовано!

Я з міста-фортеці Харків. Я ветеран війни з росією і, на жаль, уже списаний з війська. Останні роки я борюся з наслідками важкого поранення, яке отримав у бою з загарбниками. І сьогодні мені необхідна спеціалізована реабілітація в медичному центрі «Марків Рехаб». Але спочатку хочу розповісти, як я опинився в цій точці.

На початок повномасштабного вторгнення я жив у Харкові та працював програмістом. На той момент у нашому місті було складно знайти місце у війську, тому я добровільно пішов у 127-му бригаду ТРО, яка почала формуватися на початку березня 2022 року. Перший рік війни я воював спочатку в піхоті, а згодом — навідником у мінометній батареї. Брав участь у бойових діях у Харкові та області, воював під Бахмутом.

Пізніше мені вдалося перевестися до Десантно-штурмових військ — у 78-й окремий десантно-штурмовий полк «Герць», який створювався з добровольців. Як і раніше, кожне моє рішення в ті часи було направлене на одну мету — воювати максимально ефективно серед професіоналів, завдаючи максимальної шкоди живій силі та техніці противника. Саме тому свого часу я обрав артилерію і мінометку як одні з найбільш смертоносних засобів ураження. Під час злагодження я пройшов додаткову фахову підготовку в навчальному центрі.

Тоді ми планували замінити підрозділи 47-ї бригади «Магура» у штурмових діях на Запорізькому напрямку. Після злагодження і доформування у складі одного з лінійних штурмових батальйонів полку «Герць» я потрапив на один із найгарячіших на той час напрямків — Роботине. Саме там я працював зі 105-мм гаубицею М101, зробленою у США ще в 1940-х роках, яка встигла повоювати з нацистами під час Другої світової війни.

Для мене це дуже символічний факт. Зброя, яка пройшла крізь час, побувала в руках воїнів декількох армій світу, продовжила боротьбу вже з новим світовим злом, допомагаючи нам стримувати російську навалу. Під час бойових чергувань на вогневій позиції під Малою Токмачкою ми вели артилерійські дуелі з ворогом, вогнем зупиняли постійні штурми позицій наших побратимів та підтримували наші штурми.

Саме там, наприкінці жовтня 2023 року, я і був поранений. Була ніч, я чергував із рацією в очікуванні бойової роботи. Почув виходи ворожої артилерії — і по тому, наскільки ближче до мого одиночного бліндажа почали лягати снаряди, відчув, що цілять саме по нашому розрахунку. Я приліг уздовж однієї зі стінок. Як виявилося, це було найкраще рішення, яке я міг прийняти тієї миті.

Секунда — і мені здалося, що я заснув. Пітьма чергувалася зі снами, спогадами та неясними картинами. І десь на периферії свідомості крутилася думка: «Дурень, заснув на чергуванні на бойовусі!» У свідомість я прийшов уже в лікарні Запоріжжя. Спогадів про евакуацію та стабілізаційний пункт майже не залишилося.

Пізніше побратими, які мене врятували, розповіли, що в мій бліндаж прилетів 122-мм снаряд. Мене врятували перекриття та броня, яку я носив. Мене завалило, а хлопці з мого розрахунку відкопали мене і в темряві винесли на край посадки. Там мене вже забрав наш офіцер МПЗ на одному з Humvee. Побратими розповідали, що я був контактним і міг розмовляти, хоча нікого не впізнавав і навіть не розумів, що мене поранили. Ні евакуації, ні стабілізаційного пункту я практично не пам’ятаю.

У Запоріжжі мене стабілізували і відправили до лікарні Мечникова в Дніпрі. Там я вже більш-менш прийшов до тями, переніс перші декілька операцій і побачив рідних, які приїхали мене підтримати.

Щодо самого поранення: уламками мені перебило плечову та променеву кістки лівої руки, частково роздробило лікоть, вирвало багато м’язів, відірвало великий палець, розтрощило кістки долоні. На лівій нозі вирвало більшу частину квадрицепса, був закритий перелом гомілкостопа. На правій руці відірвало частину середнього пальця. Були поламані кістки черепа, черепно-мозкова травма другого ступеня. По всьому тілу — опіки та уламки. Також я отримав масштабні ураження нервової та лімфатичної систем у лівих кінцівках. Броня та шолом стали одними з факторів, які врятували мені життя.

Лікування було важким і тривало майже рік. Після Дніпра я потрапив до Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону у Вінниці — там мене збирали і виходжували. Я переніс 19 операцій на нозі та руках, після чого був переведений до 77-го реабілітаційного шпиталю. Там мене навчили заново ходити, повертали базові навички адаптації та самообслуговування, провели ще кілька операцій.

Далі я потрапив до реабілітаційного відділення лікарні ім. Ющенка, де зі мною працювали цивільні спеціалісти фізичної та реабілітаційної медицини, фізичні й ерготерапевти. Наступним етапом стала лікарня ім. Пирогова, де мені скріпили кістки руки пластинами — без цього кістки в розтрощеній руці просто відмовлялися зростатися. А потім були ще чотири-п’ять місяців реабілітації в 77-му шпиталі та лікарні ім. Ющенка.

Це був тяжкий і болісний шлях відновлення. Психологічні «гойдалки», постійна робота над собою і водночас купа крутих людей поруч, які допомогли мені не з’їхати з глузду, знову навчитися ходити і пристосуватися до нового життя. Але після року лікування і виписки мене звільнили з лав ЗСУ через стан здоров’я. Я став цивільним — але не по своїй волі.

Після бюрократичного пекла я отримав другу групу інвалідності на два роки. Так я і опинився в тому дивному підвішеному стані — постійної боротьби зі своїми ранами і водночас із почуттям вини перед побратимами, яких я був змушений залишити через каліцтво.

Але я не здаюся. Вороги цього не дочекаються.

Останні роки я постійно займаюся реабілітацією та адаптацією — як самостійно, так і за допомогою спеціалістів-реабілітологів. Через інвалідність знайти роботу майже неможливо, тому зараз живу з тимчасової пенсії та невеликих підробітків. Моя стара робота програміста через бум нейромереж уже не така актуальна. Паралельно займаюся волонтерством для побратимів і друкую цікаві та корисні речі для «Друк Армії».

Головне для мене зараз — продовжувати боротьбу. Задача-мінімум — пристосуватися до цивільного життя, опанувати нову професію, навчитися жити без війни. Але є і задача-максимум — я хочу підготуватися до повернення до побратимів, щоб знову мати можливість захищати свою країну, свою культуру, мову і спосіб життя. А для цього мені потрібно навчитися знову бігати, стрибати, балансувати, присідати і максимально повернути функціональність лівої руки.

Нещодавно я знайшов реабілітаційний центр «Марків Рехаб». І для мене це стало новою надією. Після консультації я зрозумів: велика робота вже зроблена. Я можу сам себе обслуговувати, ходити, робити базові речі. Але головне — у мене залишаються можливості, які за допомогою спеціалістів і сучасних підходів можна спробувати реалізувати.

Я почув дуже важливі для себе речі: моя ліва рука здатна на більше, і теперішня ситуація — не вирок, а лише черговий етап відновлення. Нога здатна компенсувати відсутність частини м’язів, і я можу працювати над тим, щоб знову бігати. Для мене це не просто фізична реабілітація. Це шанс повернути собі ще частину того життя і тих можливостей, які забрав у мене той 122-мм снаряд.

Я бачу в «Марків Рехаб» новий підхід, який у державних клініках не завжди доступний. Але моїх власних ресурсів для проходження необхідної спеціалізованої реабілітації недостатньо. Тому сьогодні я змушений звернутися по допомогу.

Я вже пройшов через важке поранення, десятки операцій, майже рік лікування, місяці реабілітації і необхідність заново вчитися ходити та пристосовуватися до власного тіла. Я не знаю, наскільки далеко зможу зайти у своєму відновленні. Але знаю точно, що хочу використати кожну можливість, яку мені дають моє тіло, медицина і люди, готові допомогти.

Щиро ціную допомогу і підтримку. Зі свого боку я роблю все, що від мене залежить, щоб продовжувати відновлення. Бо моя боротьба ще не закінчена.

З повагою і вдячністю,
Дмитро ШЕВА Шевчук, місто-фортеця Харків

 

ЗБИРАЄМО: 52 300 ГРН

Банка Дмитра https://send.monobank.ua/jar/bU2o7Rcgf