Боєць Олександр Гончаров, позивний ГОНЧАР Скопійовано!

Служити я розпочав у липні 2022 року в лавах 104 бригади ТрО. До цього військового досвіду практично не мав, якщо не рахувати строкову службу у 2005–2006 роках.

Спочатку наша частина перебувала на кордоні з Республікою Білорусь – забезпечували оборону на випадок можливого нападу. Та настав час, коли нас відправили на Схід. Ми перебували біля Часового Яру. Там отримали перший бойовий досвід і, на жаль, зазнали перших втрат побратимів. Згодом нас перевели на Херсонщину. Наша рота виконувала завдання в районі Кринок та на прилеглих до них островах. Мабуть, це був найтяжчий період. Від своїх нас відділяло всього якихось 700 метрів. Але ці 700 метрів – вода Дніпра.

За час служби я пройшов шлях від старшого солдата-водія до молодшого сержанта, командира відділення.

Після Херсонщини ми переїхали в Харківську область, на Куп’янський напрямок, де брали участь у стримуванні активних наступальних дій ворога. Там я й отримав поранення.

31 серпня 2024 року, близько 17:00, ми з групою побратимів потрапили під обстріл зі 120-мм міномета. Залягли в посадці. Перший «прильот» контузив і злегка посік уламками майже всіх. Але часу оцінити пошкодження не було. Не встигли оговтатися, як нас знову накрили.

Другого «прильоту» я не чув.

Відчув страшний удар і поринув у темряву. Ніби помер. Усі відчуття відключилися. З тієї темряви мене витягнув сильний біль. Але розуміння, хто я і що сталося, ще не було. Від болю і нерозуміння я закричав. Свій крик, скоріше, відчув, ніж почув.

І тоді оговтався. Зрозумів, що живий.

Почав оцінювати пошкодження. Відразу відчув, що ліва рука зовсім не слухається. Язиком намацав розірвані губи та вибиті зуби. А ще – я нічого не бачив. Першим почав повертатися слух. Старший гукав усіх, питав, хто в якому стані. Запитував мене, де моя рація. Я не знав, куди вона поділася, і не міг йому допомогти. Потім хлопці знайшли її уламки.

Почав повертатися зір. Сльози трохи промили очі від землі та іншого сміття. У тумані я побачив ліву руку й зрозумів, що треба накласти турнікет. Сам не зміг. Права рука, хоч і слухалася, теж була поранена і слабка. Просив, щоб хтось допоміг. До мене підповз побратим Юра. З двох турнікетів на бронежилеті лівий був розірваний вибухом. Але другий уцілів – і все вдалося.

Старший знайшов свою рацію, і я чув, як він доповідав про те, що сталося, просив евакуацію і говорив, що у нас двоє «200»…

Дякуючи підрозділу РЕБ, який прикривав нас від дронів, командирам, які спланували евакуацію, і насамперед тим відчайдухам, які примчали на звичайному пікапі, нас усіх і живих, і мертвих евакуювали.

Вже о 19:50 поранених вивантажили до «стабіка». Там я отримав необхідну допомогу. Коли зрозумів, що перебуваю в безпеці, навіть намагався жартувати. Але медики були занадто заклопотані моїми травмами, щоб розуміти мої жарти й відповідати на них.

Після стабілізації мене одразу повезли до Харкова. Прибув туди пізно вночі. Після КТ та рентгену виявили купу осколків в обличчі, навколо очей і в очах, у шиї, верхній частині тулуба. Були складні переломи кісток лівого передпліччя в декількох місцях і значні ураження м’яких тканин обох рук.

Одразу почалися операції. Офтальмологи зашили оболонку правого ока. Уламки кісток лівої руки травматологи-ортопеди зібрали докупи та зафіксували апаратом зовнішньої фіксації. Судинні хірурги дістали найбільші уламки з шиї та уламок з-під ключиці, який застряг у першому ребрі, зламавши його. Пізніше виявили ще й розрив лівої барабанної перетинки.

На четвертий день мене евакуювали до Києва. Перспектив урятувати зір правого ока вже не було, тому лікарі зосередилися на порятунку лівої руки. У Києві я провів майже місяць і за цей час переніс сім операцій: висікання омертвілих тканин, пересадку шкіри на великі уражені ділянки, ушивання очищених ран.

Потім був Івано-Франківськ. Ще майже місяць. Перев’язки, зняття швів. А швів було багато.

Наприкінці жовтня я потрапив до Рівного. Планувалася операція з демонтажу апарату зовнішньої фіксації та збирання кісток, які не зрослися, за допомогою пластин. Але в цей час сильно почало турбувати праве око. Довелося знову повертатися до Києва. Там зробили ще одну операцію. Дістали з ока уламок та купу сміття, замість вилучених тканин залили силікон. Око вдалося врятувати від видалення. Але про повернення зору вже не йшлося – надто сильно були пошкоджені структура ока та сітківка.

На початку грудня я повернувся до Рівного. Наприкінці місяця переніс ще дві операції. Спочатку демонтували апарат зовнішньої фіксації. Потім зібрали кістки, які не зрослися, та скріпили їх внутрішніми пластинами.

Так почався мій шлях відновлення.

З лютого 2025 року я проходив реабілітацію в різних закладах Рівненської області. Був налаштований оптимістично і вірив, що рука відновиться. На жаль, не одразу потрапив до спеціалізованого реабілітаційного відділення. Тривалий час лікувався в неврологічному відділенні у Клевані, відвідував легку фізіотерапію та масаж. Пізніше провели ЕНМГ та УЗД і виявили ушкодження ліктьового та променевого нервів. Барабанна перетинка лівого вуха тим часом загоїлася сама.

Наприкінці травня я потрапив до реабілітаційного центру Recovery у Рівному. Багато працював з ерготерапевтом, бо хотів максимально відновити функції руки. Завдяки фахівцям центру багато чого вдалося. Рука стала сильнішою. З’явилися нові рухи.

Я також сподівався, що завдяки співпраці Recovery з Інститутом нейрохірургії мені проведуть операцію з відновлення пошкоджених нервів. Але через давність поранення та ризик унаслідок втручання втратити ті функції, які збереглися, в операції мені відмовили.

Отже, надія залишалася на реабілітацію та роботу з ерготерапевтом.

У серпні 2025 року паралельно із заняттями в Recovery я почав відвідувати приватний реабілітаційний центр Restore Life за програмою відновлення ветеранів. Займався там до кінця року. Подвійне навантаження допомогло. Відбувся відчутний прогрес. Я почав піднімати вдвічі важчі вантажі, покращилася мобільність, зміг виконувати рукою нові дії.

Минув рік із моменту поранення. Після лікування я мав пройти ВЛК на придатність до служби. Процес затягнувся, але врешті мене визнали непридатним. У листопаді 2025 року на підставі висновку ВЛК мене звільнили.

У грудні я пройшов процедуру ЕКОПФО та отримав II групу інвалідності пожиттєво.

З нового року через особисті обставини реабілітацію я не проходив. У міру можливостей займався домашніми справами. Після Recovery та Restore Life рука ще деякий час за інерцією демонструвала прогрес. Зростала витривалість і сила, послаблювалися контрактури, зменшувалися больові відчуття.

Та згодом цей прогрес зупинився.

Але я знаю, що потенціал відновлення моєї руки ще далеко не вичерпаний.

Я хочу відновитися до максимально можливого рівня. Лікарі наполегливо радять проходити реабілітацію у спеціалізованих закладах хоча б раз на рік, щоб підтримувати й продовжувати прогрес.

Сьогодні моя рука не до кінця згинається і розгинається в лікті. Практично відсутні супінація та пронація – рухи передпліччя, які дозволяють повертати долоню догори та донизу. Дуже слабкі м’язи-розгиначі кисті, тому при навантаженні кисть загинається всередину. Через контрактуру пальців хват залишається неповним.

Але я вже знаю, що реабілітація працює.

Я бачив, як рука ставала сильнішою. Як з’являлися рухи, яких до цього не було. Як те, що вчора не виходило, одного дня раптом починало виходити. Тому я не хочу зупинятися на тому, що маю зараз. Щоб піднятися на нову сходинку у відновленні, мені потрібен інтенсивний курс спеціалізованої реабілітації в «Західному реабілітаційно-спортивному центрі» НКСІУ.

Реабілітація платна. Тому сьогодні я змушений звернутися по допомогу.

Я знаю точно: потенціал руки ще не вичерпаний. І поки є можливість повернути ще трохи сили, ще один рух, ще частину функцій – я хочу за це боротися.

 

ЗБИРАЄМО: 90 000 ГРН

Банка Олександра https://send.monobank.ua/jar/AH8d5fFqzh