Боєць Володимир Коцур, позивний МЕНТ

До війни я працював у поліції, тому цей позивний причепився до мене й на службі. У мене було звичайне життя: робота, дружина, діти, дім і плани на майбутнє. Одного дня, повертаючись додому з роботи, я отримав повістку. Ми з дружиною сіли й чесно поговорили. Тоді я вирішив піти служити до прикордонної служби. Дітям ми сказали, що я їду на курси. Не хотіли, щоб вони хвилювалися.

8 лютого 2024 року я став до служби. Тоді навіть жартував, що якщо піду воювати, то війна швидше закінчиться. Мій бойовий шлях проходив через Вовчанськ, Чорнобильську зону, кордон Волинської області. Згодом наш підрозділ перевели до району Серебрянських лісів. Там були найважчі позиції. Ми всі розуміли, що це може бути дорога в один бік.

З дружиною ми домовилися: що б не сталося, діти не повинні знати всіх жахів війни. Коли я дізнався, що маю виходити на позиції, подзвонив дружині:

— Зв’язку не буде. Будемо лише на раціях. Я дав побратимам твій номер, вони повідомлятимуть, якщо буде можливість.

Дітям я не зміг сказати багато. Лише промовив:

— Я скоро приїду.

І тоді вперше не зміг стримати сліз.

На позиціях ми протрималися чотирнадцять днів. Саме цих чотирнадцяти днів я не пам’ятаю. Не пам’ятаю і моменту поранення.

Побратими розповіли, що це був скид із дрона. Нас із побратимом вибухом розкидало в різні боки. Мені дісталося найважче. Навколо продовжувалися обстріли, і хлопцям довелося чекати моменту, коли мене можна буде евакуювати.

Усе, що відбувалося після цього, я знаю лише зі слів своєї дружини. Вона розповідала мені: «Коли командир подзвонив мамі й сказав, що тебе поранено в голову і ти перебуваєш у важкому стані, у мене земля пішла з-під ніг. Я почала телефонувати побратимам, намагалася дізнатися бодай щось. Разом із твоїм швагром ми одразу виїхали до Дніпра.

У лікарні Мечникова тебе не знайшли. Там сказали, що потрібно шукати у військовому госпіталі.

Найстрашніше було відчинити двері реанімації. Я боялася побачити найгірше.

Коли зайшла, побачила, що руки й ноги цілі. Голова була перев’язана бинтами, а навколо багато трубок та апаратів, які допомагали тобі дихати.

Я стояла і думала: «Він живий. Він цілий. Значить, ми впораємося».

Сльози текли без зупину, але всередині була надія».

Через кілька днів мене перевезли до Києва. І знову все це я знаю лише зі слів дружини. Вона казала: «Почалися найважчі дні. Лікарі говорили, що мозок майже не реагує. Ти перебував у медикаментозному сні. Щодня я приходила до тебе і вірила, що ти повернешся.

Потім одного вечора мені подзвонили й сказали, що тебе переводять до Київської обласної лікарні. Я приїхала туди зі страхом, а лікар вийшов із реанімації й сказав:

— Ваш чоловік дихає сам. Мозок почав реагувати.

Тоді я вперше за довгий час заплакала від щастя».

Найбільше дружина боялася, що я не впізнаю її та дітей. Вона розповідала: «Я постійно говорила з тобою, брала тебе за руку, просила подати знак. Ти міг трохи стискати пальці, іноді заплющував очі.

Одного дня лікар запитав:

— Хто це поруч із вами?

І ти тихо сказав, ми майже прочитали по губах:

— Дружина.

Потім назвав сина та доньку. У той момент я зрозуміла, що ти повертаєшся до нас». 

Але попереду було ще багато випробувань.

Пневмонія відкинула мене назад. Знову боротьба. Знову лікування. Знову невідомість.

7 січня мене перевели до Львова. Дружина говорить, що саме там почалося моє нове життя. Мені поступово прибрали трахеостому, почали відмовлятися від катетерів та медичного обладнання. Організм почав боротися. 

Через кілька тижнів почалася реабілітація. Я заново вчився сидіти. Вчився тримати рівновагу. Вчився керувати своїм тілом. Кожен рух давався дуже важко. Потім були довгі місяці реабілітації у «Незламних», у Next Step та в Сянках. Лікарі кажуть, що моя черепно-мозкова травма дуже важка, і кожен етап відновлення потребує багато часу та зусиль.

Сьогодні я вже можу самостійно одягнутися, поголитися, виконувати свої побутові потреби. Я сам їжджу на заняття на електричному кріслі колісному. Але найбільша боротьба триває досі. Я досі не можу ходити без сторонньої допомоги.

Моя найбільша мрія – знову стати на ноги. Я хочу пройтися поруч із дружиною. Хочу міцно обійняти дітей. Хочу надолужити той час, який у нашої родини забрала війна.

Сьогодні мені необхідно пройти спеціалізовану реабілітацію у «Західному реабілітаційно-спортивному центрі» НКСІУ. Саме там я маю шанс зробити ще один крок до самостійного життя.

Сьогодні я продовжую свою війну – війну за можливість знову ходити.

____________________________________________

 

Збір на реабілітацію Володимира Коцура успішно закрито! Необхідну суму вдалося зібрати, і Володимир уже розпочав курс спеціалізованої реабілітації.

Для нього це не просто черговий етап лікування. Після надскладного поранення кожен такий курс — це можливість продовжувати відновлення, ставати більш самостійним і крок за кроком наближатися до своєї найбільшої мрії — знову ходити.

Щиро дякуємо кожному, хто долучився до збору: зробив донат, поширив інформацію, розповів історію Володимира іншим чи підтримав добрим словом.

Саме завдяки вам цей курс реабілітації став можливим.

Окремо уклінно дякуємо команді української благодійної фандрайзингової онлайн-платформи dobro.ua за інформаційну підтримку та допомогу в реалізації цього збору. Дякуємо, що допомагаєте робити історії наших поранених захисників видимими, об’єднуєте навколо них небайдужих людей і підтримуєте важливі збори на лікування та відновлення.

Попереду у Володимира ще багато наполегливої роботи. Після важкої черепно-мозкової травми кожне нове досягнення потребує величезних зусиль. Але він не зупиняється і продовжує боротися за свою самостійність.

Після завершення реабілітації обов’язково поділимося результатами.

Дякуємо кожному, хто залишається поруч. Дякуємо за довіру та небайдужість!

 

 

ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 120 000 ГРН