Боєць Ярослав, позивний СВАТ

Я кадровий офіцер ЗСУ. У 2014–му році командував десантно–штурмовим взводом 80–ї окремої десантно–штурмової бригади (м. Львів). 

У моїй родині до мене не було професійних військових. Проте, мій батько дуже хотів стати офіцером та через власні сімейні обставини (втрата батька у ранньому віці) йому довелося у ранньому віці замінити батька своєму молодшому брату. Мабуть, саме через ці обставини, батько вирішив всіляко мотивувати мене обрати військову професію та вступити до військового вишу. Оскільки я з дитинства займався футболом і загалом дружив зі спортом, то не дуже хвилювався щодо фізичних навантажень і різних викликів під час вишколу. Тож обрав військову професію.

Мій шлях військового розпочався у 2008–му році. Саме тоді я поступив в Академію сухопутних військ на факультет десантно–штурмових військ та розвідки. Закінчив навчання в 2013 році та був розподілений у 80–ту окрему десантно–штурмову бригаду в складі якої протягом весни–літа 2014 року брав участь у обороні Луганського аеропорту, а також у визволенні населених пунктів: Георгіївка, Лутугине, Успенка, Круглик, Червона Поляна, Ковпакове, Зелений Курган, Новоганнівка, Комісарівка, Новосвітлівка та Хрящувате Луганської області.

26 серпня 2014 року у селі Хрящувате внаслідок артилерійських і танкових обстрілів противника, група десантників моєї роти отримали численні поранення та ризикувала потрапити в полон до ворога, який наступав на село. Я отримав наказ від командира роти висунутись з підлеглими на БТРі для порятунку цієї групи. Після відбиття атаки противника нам вдалося евакуювати побратимів у безпечне місце для надання медичної допомоги. Однак під час транспортування товаришів, противник повторно розпочав обстрілювати нас, тому довелося з прибуттям відразу швидко укритися в підвал. З прибуттям до визначеного місця, я віддав наказ підлеглим негайно перенести поранених в укриття і разом з ними укритися. Тоді я вирішив перевірити, чи всі покинули бойову машину. Після цього також рушив у підвал і в цей момент біля мене розірвався артилерійський снаряд, уламки якого перебили мені праву ногу на рівні верхньої третини стегна.

В момент поранення я відчув сильне тепло і коли побачив, що нога відірвана, дуже засмутився, адже зрозумів, що ніколи більше не вийду на футбольне поле. Завдяки швидкій реакції командира роти, мені своєчасно зупинили кров та евакуювали до польового шпиталю, де  лікарі стабілізували мій стан. Згодом мене евакуювали до шпиталю у м. Вінниця, де лікувався протягом двох місяців аж до повного одужання.

Процес усвідомлення втрати кінцівки у віці 23 роки тривав непросто. Я постійно думав про те, що не зможу більше бігати, грати у футбол і що найгірше, не одружуся, адже вважав, що ніякій дівчині не потрібен молодий інвалід.

Мій психоемоційний стан покращився після того, коли я почав спілкуватися з психологом, виходити на прогулянки в місто, а також познайомився з низкою хороших людей. Подружився з великою кількістю прекрасних вінничан, які допомагали, як волонтери. Значний вплив на моє психологічне відновлення мала допомога молодшого брата і мами. Однак вирішальне значення, на мою думку, мало знайомство з моєю майбутньою дружиною – Василиною. Завдяки їй, я в значній мірі зумів вибратися з депресії, усвідомив, що життя продовжується, і що треба боротися далі. 

Важливим для мене було повернення на військову службу. Оскільки стан здоров’я не дозволяв служити у бойовій бригаді, я вирішив продовжити службу у військовому навчальному закладі, щоб передавати свій бойовий досвід майбутнім офіцерам ЗСУ – борцям за українську державність.

Моя головна мета сьогодні – це розбудова міцної, потужної і сучасної української армії для захисту України від зовнішніх ворогів.

Найбільша мрія – довгоочікувана перемога над російськими окупантами та розпад ворожої держави.

Через активний спосіб життя, силіконовий лайнер мого протезу швидко зношується, тому потребує регулярної заміни, яку на жаль не гарантує у повній мірі держава. Тому потребую підтримки благодійників!

 

ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 35 860 ГРН