Боєць Антон, позивний ЗОЛОТИЙ

Мене звуть Антон, позивний ЗОЛОТИЙ. В 2015 році був добровільно мобілізований, долучився до служби в Збройних Силах України. За рік служби опанував різні види зброї. Весь цей час до мене придивлялися хлопці з розвідки, коли побачили мої навички, забрали до свого підрозділу. В розвідці служив до кінця 2016 року.

У грудні 16-го під час виконання бойового завдання наш підрозділ з великими втратами зайняв та втримав позиції орків на Світлодарській Дузі. Після цієї операції я звільнився – вирішив відпочити. 

До служби повернувся у 18-му році. Тоді ми працювали на Луганському напрямку у н.п. Золоте. Багато хто знає про складну ситуацію на тому напряму в ті часи. Саме там перший раз я «втратив» коліна. У мене були порвані зв'язки, меніски, коліна «розліталися» в різні сторони.

Після цього змушений був піти до шпиталю, щоб мене трохи відремонтували, та я зміг якнайшвидше повернутися до побратимів. Проте на певний час залишив підрозділ, півтора року лікування, операції на колінах. Вже тоді лікар сказав, що треба списуватись, про яку службу може йти мова, максимум, що я зможу – то пробігтися до маршрутки й то легенько. Побувши у лікарняній відпустці, я зрозумів, що ще можу послужити, підтримати своїх хлопців. Як тільки ситуація з колінами покращувалась, я кілька разів підписував контракти з ЗСУ. А у проміжках між службою відпочивав та лікував суглоби. 

24 лютого 2022 року я знов взяв до рук кулемет. По-перше, це така зброя, що з нею треба вміти справлятися. Не дивлячись на шалені болі, перші два місяці повномасштабної війни я провів зі своїми хлопцями. Працювати доводилось під дуже сильними ліками, бо коліна давали про себе знати.

І через два місяці побратими казали, що мені час лікуватись, бо вони вже не мали змоги витягати мене з-під обстрілів. На позиції я заходив, відпрацьовував, а вийти так швидко, як вони, не міг. Розумів, що парубки всі молоді, більш рухливі, ніж я. По-перше, вони втомились нести мене, де я сам не міг йти. По-друге, розумів, що я вже не той боєць, який може повноцінно виконувати свої задачі.

Коли потрапив до шпиталю, мені кожного дня на обході лікарі казали, що не знають, що робити з моїми колінами. Але розуміючи проблему, я відповідав: «Тоді зробіть ендопротезування, і я піду далі боронити нашу Неньку Батьківщину Україну».

Врешті-решт, мене відправили назад до військової частини, а звідти – на ВЛК. Далі списання. 

Поки я проходив весь цей шлях, мої хлопці, які казали: «Братику, їдь у шпиталь, не переймайся, все буде добре!» - загинули. З ними я був і 2016-го, і 2019-го року, вони стали для мене, як сім'я. Поки я збирав папери й оформлював інвалідність, загинув мій командир, з яким я воював з 16-го року.

Мрію про одне – допомагати хлопцям! Я добре знаю військову справу. На жаль, зараз я не в змозі це зробити, бо ледь пересуваюсь на милицях. Єдине рішення моєї проблеми – тотальне ендопротезування обох колінних суглобів. Хочу вступити до лав Збройних Сил. Розумію, що у піхоту на штурми мене не візьмуть, але керувати безпілотниками мені цілком під силу. Тому звертаюсь до всіх небайдужих по допомогу, щоб мати змогу повернутися до війська.

 

ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 182 000 ГРН