Боєць Алім Абдураманов, позивний ТАТАРІН

Я Абдураманов Алім Ісламович, позивний ТАТАРІН, 25.08.1994 року народження.
Родом із Херсонської області, а саме з смт Новотроїцьке.

24.02.22 нас окупували ближче до обіду. На той момент, коли заїжджали окупанти на своїй техніці, я жахнувся від того, як зустрічали їх люди: з усмішкою на обличчі і махаючи руками. Багато хто не розуміли, з чим матиме справу. Я ж дуже добре знав і розумів що буде далі, адже мав досвід, бо проходив службу та приймав участь в АТО у 2015 році в Донецькій області.

Тоді, 24.02.22, коли вони тільки заїжджали, я чудово розумів, що мені потрібно негайно вибиратися звідти своїм ходом, бо наш «доблесний» військкомат нас (атошників) просто кинув і поїхав до Запоріжжя нікому нічого не сказавши. Я впевнений, що у них була попередня інформація про повномасштабний наступ, бо за два дні до повномасштабного вторгнення мені подзвонив товариш по службі і запитав: «Ну що, братан, ти отримав вже повістку?» Я був здивований ...

Трохи більше місяця я перебував в окупації. За цей час назбирав кошти, знайшов перевізника до Запоріжжя (на той момент це коштувало 5 000 грн.) і вирішив вибиратися.

Чесно кажучи, було трохи страшно їхати, адже тоді вже повним ходом місцеві жителі здавали всіх атошників. Тицяли пальцем хто де живе. І на додаток до цього, казали, що на блокпостах є база даних з усією інформацією, хто воював з 2014 року. Але у мене не було більше інших варіантів, крім ризикнути. 

Перш за все, зв’язався зі знайомим, який служив у Запоріжжі. Зфоткав усі сторінки військового квитка і відправив йому на «Сигнал».

О 5-й ранку ми виїхали. Під'їжджаючи до першого блокпосту, дивлячись на ці мерзенні обличчя, мені вже хотілося вирвати автомат і перестріляти їх усіх.

Водій заздалегідь повідомив, що на постах неможна говорити, що ми їдемо відразу в Запоріжжя. Так не пускали! Тому ми говорили Мелітополь, Такмак і так далі послідовно. Коли мене питали: «Куди їдеш?» - відповідав, що хочу забрати сім'ю і повернуся назад. Коли вони чули, що повернуся назад, їх попускало ... 

Постів було більше 40. На кожному доводилося роздягатися до трусів, пояснювати причину поїздки ...

Через 13-14 годин ми нарешті під'їхали до нашого першого пропускного пункту. Пам’ятаю ті емоції! Мурашки по шкірі бігли! Я був щасливий!

Там я переночував. Зранку приїхав знайомий, кому я скидав фото військового квитка. У найближчому військкоматі по фотках мені відновили військовий квиток (дали тимчасовий з усіма моїми записами).
Я хотів залишитися в Запоріжжі та нести службу у 128 бригаді, але їх штат був наповнений, вільна була лише одна посада – сапер. Мене це не влаштовувало, бо я хотів нести службу в тій сфері, де я мав досвід і був би корисний (в 2015 році я служив у 57 бригаді в розвід роті).

Тому купив квиток до Києва. Там зайшов у перший-ліпший військкомат, віддав військовий квиток, вони подивилися їх все влаштувало. Запропонували долучитися до 95 десантно-штурмової бригади. Не роздумуючи, погодився.

Цього ж дня нас відправили до Житомира на навчання, там ми провели 2 тижні і вирушили до Донецької, потім до Харківської області, під Ізюм у село Довгеньке. Там я працював з ПЗРК ( Ігла, Ігла-1, Стінгер). Чесно кажучи, це мене ніяк не задовільняло, адже я хотів у розвідку. Але на той час не було можливості і часу «перебирати харчами», куди поставили – туди і пішов! Завжди намагався в усьому бути корисним, брався за будь-яку роботу, щоб зробити внесок у нашу перемогу!

В Довгенькому отримав першу контузію, мене вивезли з позиції до Слов'янська в госпіталь, потім у Дніпро, а звідти до Вінниці. Прокапали 10 днів і назад, в стрій.

Повернувся я вже в аеророзвідку. Для мене це було зовсім щось нове. Спочатку я трохи засмутився, думав, що літати буду далеко від нуля, сидячи в тилу в якомусь підвалі. Але я дуже сильно помилявся! 

Дали пульт, пояснили на пальцях, що і як. Мені сподобалося.

Здав онлайн-тести для допуску до роботи «Застосування технологій в умовах війни»
із оцінкою "А".

Приїхав на навчання до Житомира вже з певним досвідом, бо освоїв усі ази по роботі з дроном заздалегідь в бойових умовах. Тому вчитися мені було легше, крім того я гарно орієнтувався на місцевості, так як дуже добре працював по картах.

Після 10 днів навчання я почав виконувати бойові завдання вже як сертифікований фахівець.
 

07 листопада 2022 року, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Площанка, Луганської області, мені надійшов наказ на виліт у визначений квадрат, де було близько 5 одиниць ворожих танків. Три з них я знайшов і повернув дрон, щоб поміняти батарею, ввести в планшеті координати для подальшої роботи. Я був старший групи, мені дали трьох хлопців на навчання, всі без досвіду, жоден не був «обстріляний». Як тільки посадив дрон, нашу посадку почали просто косити саме ці танки, які я нещодавно засік. Все відбувалося дуже швидко, навіть не встиг передати координати, як снаряди від танка перебили нам кабель від Старлінку. Ми залишилися без зв'язку «від слова зовсім».

Вибухи лунали близько до нашого бліндажу. Але це укриття складно було так назвати, бо ми зайняли ворожий бліндаж, його глибина сягала приблизно 5-6 штиків. У нас на той момент не було ні можливості, ні часу хоч якось його поглибити або підсилити. Тому скористалися, тим, що мали. 

Після того, як нам перебили кабель, я вже чув, що снаряди від танка лягають зовсім-зовсім поряд. В якийсь в моменті така тиша… і різкий вибух поряд з нашим бліндажем! Все стало сірим навколо. Пилюка. Шум у вухах. Я сидів з планшетом якраз біля входу, троє моїх хлопців лівіше від мене в кутку.

Після вибуху я відчув, що моя ліва нога жахливо горить. Подивився, а моя стопа вже була перебита і вивернута в інший бік. Не було ніякої паніки, я був максимально зібраний. Спокійно без зайвих рухів попросив хлопців накласти мені турнікет. Нажаль вони були в ступорі, допомогти не змогли. На плитоносці у мене були турнікети, наклав собі 2 штуки на ногу. Тоді розумів, що ми без зв'язку і евакуювати мене ніхто не зможе. Але і кров'ю стікати я теж не хотів, тому зціпивши зуби, ступаючи на праву ногу, яка виявляється теж була поранена, спираючись на автомат мені вдалося вибратися з бліндажу.

Я знав, що позаду нас у посадці стояла 66 бригада. Часто думаю, звідки у мене були сили? Напевно, мене найбільше мотивували мої діти, дві прекрасні донечки і ще на той момент ненароджений синок. Врешті-решт, мені таки вдалося відповзти до хлопців із 66 бригади. Мене помітили, підбігли четверо бійців, слава богу,  не пристрелили. Одразу підняли та закинули на M113 та вивезли до Лимана, потім Краматорськ, Дніпро, Львів!

Потім в моїй довідці записали: неповна травматична ампутація лівої стопи, вогнепальне осколкове сліпе поранення правої гомілки.

Зараз я ходжу на протезі. Ніколи ні до кого не звертався за допомогою, намагався все вирішувати сам. Але зараз змушений звернутися, до небайдужих людей, щоб підтримали збір на спортивний протез. Хочу повернутися до війська, він мені просто необхідний для ефективного виконання бойових завдань.

Буду дуже вдячний кожному і кожній, хто зможе мені допомогти гривнею. Разом ми прийдемо до спільної мети! І обов'язково переможемо! Слава Україні!