Боєць Руслан, позивний ОТЕЦЬ ТИХОН

Мене звуть Руслан. Позивний ОТЕЦЬ ТИХОН. Був командиром інженерно-саперного взводу Східного оперативно-територіального об'єднання Нацгвардії України.

Захищав Україну з 2014 року на Донбасі, а 8 червня 2022 року тяжко поранений на Харківщині в районі міста Балаклея. При установці інженерно-загороджувальних споруд, коли мінував територію, потрапив під вогонь корегувальника вражої артилерії. Здається, я бачив цей снаряд, як у фільмі, дивлюсь, летить, а далі вибух. Відкинуло, зрозумів, що треба повзти, дістав ножа, і чіпляючись ножем поповз до своїх…

Вже в лікарняній палаті я дізнався, що мені повністю ампутували ліву ногу. Пам’ятаю, як лікар каже: «Тут трохи ми тобі відрізали ноги». Я не дуже переживав за кінцівку, більше бентежило, як сприйме мене дружина, коли дізнається про ампутацію. Втім вона стійко витримала всі випробування.
 

Зараз проходжу реабілітацію та протезування на Львівщині. Щоб бути мобільним і вільно пересуватися, потребую функціональний протез стегна, бюджет якого вищий, ніж покриває державна програма.

Служив я все життя, і якби не війна, то 10 лютого цього року мав би вийти на пенсію. Переконаний, що поранення не дозволить повернутися до служби, після протезування мене «спишуть». Друзі пропонують викладати саперну та мінно-вибухову справу у Академії Нацгвардії. Однак мені поки не вдається себе переламати. 

Ну як можна викладати вибухову справу без ноги?!

Це кожному курсанту треба пояснювати, що я не підірвався на міні?! Готуєш сапера, і викладач без ноги?! Я не можу так!.. Я ніколи на жодній міні би не підірвався!

Можливо, з часом, я все ж таки погоджусь на викладацьку роботу.
 

А зараз я мрію про Перемогу. Мрію про те, як донька народить мені онуків, і я буду гуляти з ними на обох ногах по нашій землі, де немає русні. Мрію підняти малюків вище власної голови, щоб вони краще бачили красу Батьківщини.