Боєць Роман Кашпур, позивний «СКІФ»

Мій перший командир по Правому Сектору (далі ДУК ПС) Олександр Попов, коли я вперше приїхав на війну запитав мене:

- "Що ти тут робиш? Тобі лиш 19-ть років! Навіщо ти сюди приїхав?"
Я відповів - "За справедливістю".

Командир здивовано запитав:
-"А що тобі заважає відстоювати справедливість "там" - на мирній території?"; я відповів прямо:
-"Там немає автомата!".......

Саме жага до справедливості, суспільної рівності, чесності і гідного мирного життя українців спонукала мене долучитись до національно-визвольної боротьби. Тому у віці 18-ти років я долучився до лав Правого Сектору. Спочатку це були мітинги, потім агітаційні заходи, намети для збору коштів на допомогу наших добровольців. Але вся моя праця на протязі всього 18-ти літнього віку здавалась мені недостатньою, я відчував в собі сили і впевненість в тому, що здатен на більше. Тому через рік, відсвяткувавши своє 19-ти річчя, вже за тиждень їхав у поїзді на Схід... на війну. Що я відчував у ті моменти? Відчуття були різні, але жодне не говорили мені "стоп-зупинись поки не пізно", навпаки, жага була робити все що в моїх силах і над моїх можливостей, аби тільки це приносило користь в захисті Україні та знищенню її ворогів. Через три тижні перебування на навчальній базі, ми вирушили на ротацію. Це був мій перший бойовий виїзд. Красногорівка. Позиція на котрій ми несли бойове чергування мала назву "Скала". Нас приєднали до роти розвідки, на підсилення. До ворога було аж 800 метрів і це мені не подобалось, тому що я казав "надто далеко, ми ж навіть їх не бачимо"....за тижневу ротацію не відбувалось нічого особливого окрім декількох моментів: по-перше декілька ночей дошкуляв снайпер котрий постійно прострілював нашу позицію, і хоч кулі летіли високо, але хлопок від їх розривів значно лоскотав нерви. І другий випадок, це коли в посадці на одному кінці якої розташовувались сепари, а на іншому була наша СПшка(спостережний пост) помітили ДРГ ворога. Щоправда мене, як самого молодого бійця, не взяли на той виїзд, мене це неабияк обурило, і значною мірою розізлило, адже я за цим і приїхав...воювати. Але старший групи казав мені завжди, і тепер я його розумію:

-"Не спіши малий, ще встигнеш повоювати".....

Після місяця перебування на Сході, з якого лиш неділя бойових, я повернувся додому. Але дома я сидіти не міг, перші декілька днів, я нормально не спав, постійно ходив з кімнати в кімнату, і ніяк не міг знайти собі місця. Спокою не давала одна думка "я не повинен бути зараз дома, я маю бути на війні, там мої хлопці"....Але один аргумент мене все ж ненадовго стримав. Річ у тім, що весь місяць котрий я був на сході, я знаходився офіційно на денній формі навчання у Хмельницькому Національному Університеті. І власне це і була моя причина приїхати додому, потрібно було владнати питання з навчанням, адже я не міг навчатись на денній формі і воювати. Прийшовши на кафедру, я зателефонував заміснику кафедри. Я розповів все що відбулось зі мною за цей місяць і сказав що знов їду на війну. Олег Вікторович мене уважно вислухав і запитав:

-"Я так розумію ти вчитись далі не думаєш?", я твердо відповів:
-"Що я маю бажання здобути диплом реабілітолога і тренера по фітнесу, але зараз такі обставини, котрі спонукають мене повернутись на Схід"....але його наступні слова - це з однієї сторони подарунок долі, а з іншої показало всю порядність, та патріотизм Олега Вікторовича, він вислухавши мене зауважив:
-"Я тобі допоможу, ти головне живий повернись, а за свої оцінки не переживай!....їдь"

А далі знову потяг, знову кілометри доріг і Схід, щоправда тоді впевненість у своїх діях і головне усвідомлення того, що всі мої дії та вчинки правильні були значно більші ніж у першу ротацію. Бо одна розмова з Олегом Вікторовичем зарядила мене ще більшою впевненістю та мотивацією воювати далі і виграти цю війну, тому що люди в нас вірять, люди нам допомагають, на всіх рівнях у всіх містах, селах та кожному закладі. Допомагають хто чим може, тому...знову на війну.

Відверто кажучи і друга ротація обіцяла бути набагато цікавішою. І почалась вона одразу в день приїзду. Вечір.

Дракон (Олександр Попов) зібрав групу у кімнаті і сказав:

-"Завтра готуємось на виїзд. Беремо теплі речі і побільше боєкомплекту. Наша точка Шахта Бутівка. Там вам буде де повоювати." Ці слова наче бальзам у вуха, нарешті війна, можна буде зустрітись з ворогом ще ближче, це вже не буде відстань аж у 800 метрів. Дійсно, коли ми приїхали на Шахту відстань там зменшилась рівно в 10 разів, і сягала всього 80 метрів місцями 100-150 метрів. Коротко про ту місячну ротацію можна сказати так: там я побачив першу кров, відчув що таке розрив 152-мм снарядів.

А головне, головне там я зустрів свого першого вчителя, гуру у війні Гуцула (Юрія Гнатюка), котрий навчив мене швидко опанувати кулемет Калашнікова, важкокаліберний кулемет "Утьос", АГС-17(Автоматичний Гранатомет Станковий), АК, підствольний гранатомет, РПГ-7(Ручний протитанковий Гранатомет) і навіть ручні гранати. Щоправда не знаю, чи то він так уміло пояснював, чи то я так швидко вчився бо всі ці уроки він мені викладав в моменти стрілкових боїв, коли кулі літали кругом а осколки від мін наче ніж в масло кромсали бетон, але маємо що маємо Гуцул мене навчив "азам-війни"......пізніше того ж 2016-го року влітку Гуцул загине від осколкових поранень на Шахті Бутівка - його смерть стане для мене першою серйозною втратою на цій війні. Людини, котра навчила мене всьому що я знаю більш не стане, але з його смертю в моїй голові зародиться значно більша ідея і прагнення у моїх стремліннях на війні - це перемога. Перемога задля помсти, тому що краща помста - це перемога. Осінню того ж 2016-го я перейшов до іншого підрозділу Правого Сектору "SANTA", де продовжив виконувати бойові завдання в районі Авдіївської Промзони, перебувавши там аж до кінця зими 2017-го.

Лютий 2017-го. Я відчував себе зрадником, коли йшов до командира Санти, щоби порадитись з ним, на тему того, що я хочу воювати далі, але вже підписавши контракт зі Збройними Силами України. Причин тому було декілька, перша - я розумів що добровольчий рух вже не той що був, та і темпи бойових дій значно знизились і що ми, добровольці, так чи інакше узгоджуємо свої дії з військовими. А другою причиною, хоча вона мабуть перша і головна, стало те, що весь мій рік перебування на фронті, котрий я провоював добровільно, без зарплат, пільг і соціальних гарантій від держави, мої батьки продовжували тягти ярмо моїх оплат за навчання. Оскільки, я з, м’яко кажучи, далеко небагатої родини, і я усвідомлював що мої батьки не можуть далі оплачувати моє навчання, а паралельно з тим батько ще й кожного місяця давав гроші на те, щоби я міг додому приїжджати на ротацію, я прийняв рішення підписати контракт. "Все одно не покину війни, а так хоч зарплатня буде, ризики життям та здоров'ям залишаються ті ж самі, а так і батькам стане фінансово легше і мені вразі чого держава гарантує соціальний захист" - подумав я, і пішов до командира. Так, а зрадником я себе відчував, бо все ж таки тут хлопці залишаються, з котрими вже стільки пройшли разом, і отак взяти їх і покинути? Але все ж тверезий розсуд переміг, та і хлопці самі казали, що йди до ЗСУ, мовляв і хлопець ти молодий, і перспектив маєш вагон, і патріотизм на вищому рівні, до того ж вища освіта, такі офіцери потрібні цій країні. Тому коли я розказав все Санті, він сказав лиш два слова:

-"Старий 74-ка". Старий це псевдо командира роти, а 74-ка - це 74 - Окремий Розвідувальний Батальйон. Отже тепер розвідка. Розвідка - це вуха, очі та руки фронту. Жодних дій, планувань, наступів та захисту не проходить без розвідки. 4 місяці учбового центру і ось в літку 2017-го я приїхав в роту, котра на той час несла службу на Маріупольському напрямку. Весь колектив роти сприйняли мене як свого, адже весь кістяк роти, на чолі з командиром Олександром Стариною(Старим) воювали свого часу за Авдіївську Промзону пліч-о-пліч із групою Санти, а знаючи репутацію Санти та його хлопців на фронті, не могли сприйняти мене ніяк інакше як частиною свого підрозділу.

З моєї ж сторони, я розумів всю відповідальність та ім'я підрозділу Санти, і моє прагнення воювати не жаліючи ні себе ні ворога в найближчий час звело і направило в розвід групу легенди фронту, оборонця Донецького летовища, захисника та першопроходьця по Авдіївській Промці Колодяжного Олександра Леонідовича (КОЛ).

КОЛ загине влітку 2019-го  під час виконання бойового завдання у Мар'їнці. Терорист Цемах, той що причетний до збиття Малайзійського Боїнгу влітку 2014-го. Саме Колу довірять завдання по переправі Цемаха з ворожої території на Українську. За місяць до тієї фатальної спецоперації мені відірве праву ступню.

Колодяжний загинув, але залишив після себе надзвичайний приклад мотивації до життя, героїзм та моральний авторитет цієї людини залишив незабутній слід в моїй пам'яті....

В групі Колодяжного я пройшов надзвичайно складний, сповнений небезпекою шлях. Саме Кол познайомив мене зі справжньою розвідкою. В ході виконання десятків розвід-виходів я побачив і зрозумів наскільки важлива розвідка. Впевнився що можна не зробивши жодного пострілу просунутись вперед і повернути десятки гектарів української землі. Іноді ми повертали лічені метри. Вони нам давались дуже важкими втратами, іноді це закінчувалось відірваними кінцівками, іноді летальними випадками. Але попри все, ми продовжували свою роботу.

16 травня 2019-го....день коли моє життя поділилось на до і після. Звичайний день, звичайне завдання - пройти шлях, виявити наявність нових позицій на ділянці фронту. Залізна дорога під селищем Оленівка Донецької обл. Саме там я і залишив свою ногу. За якихось 20-25 метрів до ворога стався вибух. Далі евакуація, потім ампутація....

2019-тий, 17 травня. Наступного дня після підриву на ворожій протипіхотній міні, мене гелікоптером доправили до Харківського Військового Шпиталю. До мене підійшов хірург і сказав:

-"Роман, дивись, тобі ампутували стопу, зачистили рану, зробили все добре, але не достатньо, протез нормально не встановлять, потрібно реампутувати трішки вище, якщо ти даєш згоду, ось підпиши дозвіл...", я знесилений від діючих знеболювальних та потужних антибіотиків ледь повернув голову до лікаря і промовив:
-"Доктор, мені головне щоб я потім міг бігати, стрибати і займатись спортом, а там ріжте скільки потрібно..."....через декілька днів по-тому до мене завітала Юля, волонтер з Харкова, сказала що її зателефонував Дракон і попросив навідати його бійця. Ні я, ні Юля ще не знали тоді, що ця зустріч недаремна, і що вже через рік в нас буде весілля, а ще через півтора роки після нашої зустрічі в нас народиться син.

Ігри Героїв.....З цим проектом мене познайомив волонтер з Харкова Олександр Гончаров....

-"Нас щойно привезли до Інституту протезування, як Олександр приїхав і запитав:
-"Ти не хочеш прийняти участь в проекті Ігри Героїв? Виглядаєш так, спортивненько!"

Я відповів що подумаю, адже тоді в мене не те, щоби протеза не було, мені шви ось тільки другий день як зняли!

Але вже через 9 місяців реабілітації та протезування, я все ж спробував себе у цьому проекті....Олександр не вирішив розмінюватись на дрібниці, і записав мене у категорію профі (тобто з підвищеним навантаженням), спочатку я не хотів, бо не був достатньо впевненим не те що в перемозі, але і в тому чи зможу я хоч до кінця першого раунду дійти. Адже все то добре, але протез в мене лиш 9 місяців, та і не кожного дня доводилось вперше змагатись з людьми котрі вже по декілька років на протезах. Тому я запитав Гончарова:

-"Сань, а ти впевнений? Я, якось не дуже!".....Олександр з притаманним йому гумором відповів:
-"Ой та ладно, ти себе бачив!"... ну мабуть його впевненість, додала впевненості мені...

І справді, перемога була за мною того дня. Все завдяки моїй тренерці Юлії Коваль, з котрою мене познайомив Гончаров...

В її професіоналізмі я впевнився після перемоги, адже в мене з нею було менше двох місяців до змагань, але їй вдалось за максимальні строки, познайомити та підготувати мене до кросфіту для адаптивних атлетів. З кросфітом я мабуть ніколи би не познайомився, як би не поранення. Менш з тим. Після першої перемоги, я вирішив зайнятись спортом більш професійно. Але через початок пандемії Коронавірусу, всі тренажерні зали закрили. Тому я вирішив обладнати невеличкий зал у нашій орендованій квартирі, в котрій на той момент проживали я, Юля, та старший син Ваня.

Домашній спортивний зал був потрібен мені з двох причин: перша це безперешкодний, постійний доступ до вільного заняття спортом і підготовці до змагань, а друга - це змога тренуватись з сином, показуючи йому приклад і прививаючи йому спорт з малку.

Пройшов майже рік після першої перемоги на Іграх Героїв, коли організатори вирішили провести змагання онлайн. Все через пандемію. Але і в цьому випадку, мій імпровізований тренажерний домашній зал приніс свої позитивні плоди. Я переміг у трьох категоріях: поштовх гирі довгим циклом, підтягування та кросфіт.

Та перемога дала мені неабияку мотивацію рухатись далі, займатись спортом ще більше, але і наштовхнула зробити щось неймовірно мотивуюче для поранених бійців. Щось, чого ще в Україні, а можливо і у Світі не робили. Згодом це "щось неймовірне" перетворилось у Національний Рекорд України....я протягнув 16-ти тонний літак АН-26....

Вся моя діяльність та всі внутрішні сили спрямовані на те, щоби мотивувати важкопоранених (ампутованих) бійців до життя....всі мої старання спрямовані показати їм і всьому соціуму що життя прекрасне, і жити потрібно на повну, не дивлячись на жодні обмеження....я живу, і доводжу в першу чергу собі, що протез - це не вирок, а інвалідність - це лише запис в медичній картці, котрий ні на що не впливає і ні в чому не обмежує.

Зараз я звернувся до Благодійного Фонду "Громадянин", з проханням допомогти мені зі збором коштів для спеціального протезу для бігу, котрий дасть мені більше можливостей для тренувань, і допоможе у підготовці до нових звершень та нових перемог...