Боєць Вадим Свириденко

Я, Свириденко Вадим Васильович, народився 17 квітня 1973 року в м. Києві.

Закінчив медичне училище, відслужив строкову службу, працював фельдшером в психіатричній лікарні ім. Павлова. Закінчив інститут, здобув професію економіста, одружився. Займався збутом та маркетингом газети в одній із друкарень міста Києва. 

Був мобілізований влітку 2014-го року.

Коли прийшла повістка, я зрозумів, що тихенько треба сходити в військкомат, бо мене потім туди дружина не пустить. На війні я був санінструктором у медроті, у 128-ій у гірсько-піхотній бригаді. А взагалі я йшов, як рядовий, але коли відновлювали мої документи, чомусь виявився сержантом. 

В лютому 2015 року наша бригада знаходилась в районі м. Дебальцеве. Ми розуміли, що знаходимось в «котлі».

16 лютого 2015 року мене разом з групою бійців направили для допомоги до сусіднього блокпосту, який міг потрапити в оточення. На шляху до блокпосту наш БМП розстріляв ворожий танк. Я був поранений в праве передпліччя та стегно. В землянці, де було розгорнуто медпункт, мені зашив рани ужгородський лікар Олександр Данилюк. Ввечері 16 лютого мене разом з іншими пораненими вирішили відправити до Артемівська. БМП, в якій я знаходився, разом з усією колоною підірвалась на мінах. Взагалі в колоні було 14 поранених. Після того як вся колона була знищена, залишившихся поранених перевантажили в кузов «Урала», який ще залишався «на ходу». Після перевантаження поранених машина почала здавати назад, і одразу пролунав другий вибух. Я пошкодив спину, отримав другу контузію. Виїхати ми вже нікуди не могли.

Ми з моїм командиром Денисом, якому поранило ноги, залізли в кабіну без скла, взяли ковдри, накрилися. Я казав йому, що головне – не заснути. Цілу ніч я чув, як люди стогнуть, але фізично ми були не в змозі їм допомогти. Я взагалі ледь рухався. Коли вставав, падав на коліна і втрачав свідомість.

На ранок, коли я трохи отямився, вже не почув жодного звуку. Всі замерзли. Температура тоді була близько 20 градусів морозу. Я залишився один. Денис, який був біля мене, теж замерз. Це сталося на моїх очах, він розкинув руки, а потім склався. Я чув його останній подих… 

Деталі подій, починаючи з 17 лютого 2015 року, пам’ятаю фрагментарно, оскільки часто втрачав свідомість.

Я зрозумів, що не можу ходити. Коли був притомний, намагався додзвонитись до хлопців з медичної роти та пояснити, де знаходжусь (поки слухались руки та працював телефон). Щоб не змерзнути, накривався з головою та дихав, гріючи повітря.

Я не думав про смерть, бо в мене почалася боротьба за виживання. Коли опиняєшся в такій ситуації, прокидаються якісь звірині інстинкти і психологічно відключається все. Свідомість наче атрофується. Дії зводяться до механічних. Навкруги мене лежать «двохсоті», а емоцій немає. Я дивився на мертвого командира, з яким спілкувався, на людські трупи і розумів одне, що мені потрібно рятувати себе.

Лазив «на четвереньках», їв сніг. Розгризав замерзлий мед, галетне печиво, яке знаходив в рюкзаках. Але сили все-таки слабшали. Мені було важко, коли я засинав, бо бачив дуже тяжкі сни і прокидався в надважкому стані. Підводився, намагався робити 3-4 кроки і падав. Паніки не було, було одне відчуття: доки можу – живу.

20 лютого 2015 року мене знайшла група розвідників «ДНР». Тоді я вже розумів, що відморозив кінцівки – руки були чорні. Хоча я і намагався їх під кофту засовувати, якось відігрівати, але коли втрачав свідомість, падав на землю і скільки так лежав – невідомо.

Підняв руку, показуючи, що здаюся, а вони мені: «Вставай!», я сказав, що не можу. Тоді вони сказали, щоб я повз, я і почав повзти. Потім закинули в БТР і відвезли до окупованого Донецьку.

Там мене, як і інших полонених, обшукали, знайшли військовий квиток, в якому було вказано, що я медик, і надали першу допомогу. Протягом доби передали українській стороні як важко пораненого з обмороженнями 4-го ступеня та сепсисом.

Спочатку перевезли в Дніпро, а через дві доби в Київ. Прооперували, я втратив кисті рук та стопи ніг. Поборов сепсис, газову гангрену на руці. Антибіотики в мене просто відрами вливали. Лікарі цілий місяць боролися за моє життя.
Врятували. Потім відправили на лікування та протезування до США. Там я навчився ходити на протезах та користуватися штучними руками. 8 місяців проходив реабілітацію в шпиталі Walter Reed, де повністю опанував себе. Навчився бігати, піднімати штангу, плавати. У 2016 році став призером на 41 марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні, пробігши 10 км.

Зараз живу повноцінним життям, виховую двох доньок. Веду активну громадську діяльність, займаюсь питаннями реабілітації учасників бойових дій.

Нажаль, будь-які протези мають певний ресурс, коли спливає термін експлуатації, їх треба замінювати. Зараз мені прийшов час міняти протези рук.
 

ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 338 242,04 ГРН 

ДЯКУЄМО!

За рекомендацією протезистів на підставі медичних показань та потреб пацієнта було прийнято рішення покращити функціональність протезів завдяки встановленню ротаторів 10S17 вартістю 150 000 грн. 
Ротатори дозволять обертати кисті на 360 градусів, що значно покращить процес користування протезами.

ЗАГАЛОМ ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 488 242,04 ГРН 
 

ВИКОНАНО, ДЯКУЄМО!