Боєць Євгеній Гаврилейко, позивний STARLINK

Все почалося у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення. Тоді я ще не до кінця розумів, що відбувається, але вже точно знав одне – я не хочу жити під триколором. Почали створювати ТРО, і я пішов туди. П’ять днів оббивав пороги ТРО, військкомату… Але мені сказали: «Ще малий, іди гуляй». Мені було 19. Я відповів: «Добре. Знадоблюся – знайдете».

Так і було.

Через рік на роботу прийшла повістка. Я з’явився, щоб оновити дані, – і вже 23.02.2023 був на навчанні. Це була моя нагода помститися за друга, який загинув у 2022-му. Тоді я вже чітко розумів, що ці гниди зробили з моєю державою. І знав: їх потрібно залишити тут, щоб вони були як міндобриво.

Я потрапив у 81-шу окрему аеромобільну Слобожанську бригаду, 90-й окремий аеромобільний батальйон.

Поранення сталося раптово.

Ми змінювалися на позиції. Підійшли на точку евакуації, швидко завантажилися в машину. Я з побратимом стрибнули в кабіну. Водій дав по газах – і ми поїхали. По нас уже працював міномет.

Далі – темрява.

Я прокинувся в лікарні Мечникова. Потім пам’ятаю, як везли до Києва. Я відкривав очі, мені давали попити, і я знову відключався. Я ще не розумів, що зі мною.

У Києві я прийшов до тями не одразу. Минуло кілька днів. Мама не отримувала від мене відповіді, почала шукати, дзвонити… І знайшла. Я пам’ятаю той день, коли вона зайшла в палату. Я не міг говорити. Не міг нічого. Просто покотилися сльози.

Потім я почав вчитися заново. Говорити – по складах. Голова боліла так, що хотілося її просто зняти. Мені купили букварик – і я, як маленький, читав потрохи. Заново. Крок за кроком.

Далі почав ходити. Так само – як дитина. Тримаючись. Повільно. З підтримкою рідних.

Потім розпочалася реабілітація.

Я вдячний кожному, хто допомагає нам відновлюватися. Хто вкладає в нас сили, час і віру. Бо це не тільки про фізичне відновлення. Це про те, щоб знову відчути себе людиною. Навчитися говорити, рухатися, жити.

Реабілітологи кажуть: у мене все вийде. Головне – не здаватися.

І я не здаюся.

У мене є мрія. До війни я дуже хотів стрибнути з парашутом, але, мабуть, не в цьому житті. Зараз моя мрія інша: піднятися на вершину разом із моєю дружиною. І там, нагорі, підняти наш козацький стяг. І просто жити. Подорожувати. Бути поруч.

Але зараз мені потрібна допомога. Для того, щоб повернутися до повноцінного життя, мені необхідна спеціалізована реабілітація у «Західному реабілітаційно-спортивному центрі» НКСІУ. Це шанс зміцнити тіло, повернути контроль над собою.

На жаль, така реабілітація потребує значних коштів, яких моя родина самостійно не потягне.

Я дуже хочу відновитися і дійти до своєї вершини.

 

ЗБИРАЄМО: 90 000 ГРН

Банка Євгенія https://send.monobank.ua/jar/9qe8grGAWz