Боєць Олександр Терещенко, позивний ЛЬОН

За освітою я вчитель історії, більшу частину життя працював на телебаченні.

Навесні 2014 року добровільно пішов до військкомату. Потрапив до 28-ї механізованої бригади, згодом був відряджений до 79-ї десантно-штурмової бригади. У жовтні 2014 року разом зі своїм підрозділом потрапив до Донецького аеропорту, де ніс службу в новому терміналі.

15 жовтня, у день ротації, під час відбиття штурму я намагався викинути з укріплення ворожу гранату. Не вистачило кількох секунд – вона вибухнула в мене в руках. Інші бійці не постраждали.

Свідомості я не втрачав. Одразу зрозумів, що з руками сталося щось страшне. Перше, що відчув, – подив. Напевно, як і більшість людей, я був упевнений, що саме зі мною не може трапитися нічого поганого. Принаймні – важкого поранення чи смерті. Коли дійшло, що з руками біда, почав просити, щоб мене пристрелили. Я не уявляв, як можна жити без рук.

Побратими винесли мене під обстрілом. Медик 95-ї бригади Сергій Архангельський (псевдо НАРКОЗ) наклав джгути й підготував до евакуації. Ліву кисть відірвало повністю, права рука трималася на сухожиллях нижче плеча. Мене евакуювали з ДАПу, далі – через стабілізаційний пункт і гелікоптер – до Дніпра. Лікарі сказали прямо: ще пів години – і було б пізно.

Під час операції врятувати руки не вдалося.

Мені ампутували ліву руку на рівні передпліччя, праву – на рівні плеча. Також було важке поранення обличчя й ока. Завдяки дніпровським лікарям око вдалося зберегти, хоча зір на ньому втрачено.

Коли я прийшов до тями після операції й побачив замість рук скривавлені повʼязки, істерики не було. Можливо, це був наслідок знеболювального. Я попросив лікаря набрати дружину й піднести мені слухавку. Сказав: «Я живий, але без обох рук». Вона з сином були біля мене вже того ж дня. Попереду були місяці лікування й довгий шлях адаптації до життя без рук.

Як і більшість людей, які від народження мають руки, до поранення я нічого не знав про протези. У лікарні волонтери розповідали про біонічні «руки, що керуються думкою». На той момент в Україні таких технологій не існувало.

Перші механічні протези я придбав за кошти, зібрані людьми. Це були дорогі вироби з німецьких комплектуючих, і я вдячний за них усе життя. Вони дали можливість самостійно їсти, одягатися, користуватися предметами й частково забезпечувати побутову гігієну. Але повної незалежності не давали.

У 2015 році за державною програмою я проходив протезування в Німеччині й отримав сучасні на той час біонічні протези. З’ясувалося, що вони керуються не «думкою», а м’язовими імпульсами, і потребують довгого та складного навчання. Я був до цього готовий, але моя адаптація сповільнювалася через бажання мати «руки, як у всіх» – щоб не привертати уваги й не виглядати дивиною.

Лише з часом я усвідомив просту річ: для людини з подвійною ампутацією гачок – не крок назад, а ключ до повної незалежності.

Сьогодні я користуюся і біонічними, і механічними протезами, часто змінюю кисть на функціональний гачок – залежно від ситуації. Саме це дало мені можливість повернутися до повноцінного, активного життя.

Реальність така: людині з подвійною ампутацією потрібен цілий арсенал допоміжних засобів, а не «одна універсальна рука». Я багато подорожую, працюю, навчаю інших – протези зношуються й потребують заміни. У 2026 році мені необхідно оновити протези на обидві руки.

Державна програма протезування в Україні працює добре, але не завжди покриває повну вартість оптимальної комплектації. Для одного електричного функціонального гачка держава компенсує 420 318 грн, тоді як вартість гачка ETD2 зі згинанням запʼястя становить 552 261 грн. Різниця – близько 132 тисяч гривень.

Цей гачок призначений для точних хватів, роботи з навантаженням і, що критично важливо для мене, дає можливість бути повністю незалежним у питаннях гігієни. Це не забаганка і не «покращення комфорту», а базовий інструмент самостійного життя. За правилами державної програми цю різницю неможливо перекрити за рахунок інших комплектуючих. Саме тому я змушений звернутися по допомогу. Після початку повномасштабного вторгнення, не маючи змоги тримати зброю, я зосередився на волонтерстві. У 2022 році разом із литовськими друзями ми створили благодійний фонд у Литві, а згодом відновили діяльність фонду, заснованого мною в Україні ще у 2016 році.

Наш фокус – адресна допомога підрозділам ЗСУ та соціальна адаптація ветеранів, які втратили зір або кінцівки. З 2023 року ми реалізуємо проєкт «Життя після війни» для незрячих ветеранів, а також проєкти «Я зміг – і ти зможеш» та «Рівний – рівному: підтримка ветеранів з ампутаціями».

Це не мотиваційні промови й не «історії успіху». Це – практичні знання від тих, хто вже адаптувався: як жити, працювати, подорожувати й бути самостійним після важких поранень. У межах проєктів ми відзняли 16 детальних відеопорад на тему побутової самозарадності та провели 13 майстер-класів у реабілітаційних центрах, ветеранських просторах і навчальних закладах.

Наша місія проста: показати, що після втрати зору чи кінцівок життя не закінчується – і зовсім не обов’язково стає гіршим. Часто навпаки: після поранення починаєш цінувати його глибше й жити на повну. Важливо лише допомогти людині зробити перші кроки – підказати, як давати собі раду в побуті, які технічні засоби існують, поділитися досвідом підбору й опанування протезів. А далі кожен знаходить свій шлях.

Після ампутації рук я зробив те, про що не наважувався навіть мріяти, маючи їх. У 2019 році пробіг марафон морської піхоти у США. У 2021 році стрибнув із парашутом з висоти 4200 метрів. Написав дві книги, зараз закінчую третю. У 2023 році самостійно пройшов 280 кілометрів Каміно де Сантьяго.

Цього року хочу повторити паломництво – вже на 800 кілометрів. Наодинці. З рюкзаком. І з гачком замість руки.

Усі плани й цілі – попереду. Але щоб іти далі, працювати, бути корисним і зберігати повну незалежність, передусім потрібне протезування. Мої нинішні протези зношені й більше не відповідають навантаженням.

Потрібні нові протези, щоб шлях уперед залишався можливим – не лише для мене, а й для тих, кому я допомагаю щодня.

_______________________________________

Потреба — доплата до державної програми протезування — вже повністю оплачена. Зовсім скоро Олександр Терещенко отримає необхідні комплектуючі до протезу, які забезпечать йому активне, незалежне життя.

Дякуємо кожному, хто долучився!

Окрема, дуже тепла подяка Павлу — нашому другу з Польщі. Ви не вперше підтримуєте наших захисників, і в цьому відчувається щось значно більше, ніж просто допомога. Це про глибоке розуміння того, за що ми боремося. Про цінність свободи, яку українці сьогодні відстоюють не лише для себе.

Ваш внесок у 2000 євро дозволив оперативно закрити збір, зекономити час і наблизити момент, коли Олександр зможе отримати протез та повернутися до повноцінного життя. Але ще важливіше — це відчуття надійного плеча. Особливо коли це плече з-за кордону.

Дякуємо всім, хто підтримав. Разом — це не просто слово. Це дія, яка змінює життя.

 

ЗІБРАНО ТА  ПЕРЕРАХОВАНО: 131 943,15 ГРН