Боєць Андрій Марковецький, позивний ГЕКТОР

Я служив у 75-му батальйоні 102-ї окремої бригади ТрО імені Дмитра Вітовського. На військову службу вступив 26 лютого 2022 року разом із двома старшими братами – Дмитром (позивний ЛЮТИЙ) та Іваном (позивний АСКОЛЬД).

Рішення йти на війну ухвалили разом, після двох болючих днів біля екранів, спостерігаючи, як ворог окуповує та руйнує українські міста. Не могли залишатися осторонь. Всі троє за освітою – історики, випускники ПНУ ім. Василя Стефаника, тож добре усвідомлювали, що відбувається повторення історії столітньої давнини, і яку загрозу несе поразка України – не просто втрата територій, а знищення українців як народу. Саме тому, після короткого п’ятихвилинного обговорення, 26 лютого ми вирушили до військової частини й добровільно вступили на службу.

Після двомісячних вишкілів 25 квітня 2022 року були направлені в зону бойових дій. Спочатку виконували завдання на 3–4 лінії оборони: займалися облаштуванням окопів та тилових рубежів у Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій областях.

24 червня підрозділ направили на передові позиції поблизу міста Гуляйполе Запорізької області, де 102-га бригада перебуває й до сьогодні. Я провів на передовій півтора року, до поранення 30 грудня 2023 року.

Під час обстрілу з СПГ-9 снаряд розірвався біля входу в укриття. Уламки вразили мене – стався перелом обох рук, було пошкоджено грудну клітку, пробито легеню, почалася артеріальна кровотеча. Я втратив свідомість, а коли отямився – навколо був вогонь, одяг на рукаві почав займатися, допомогти собі не міг – не працювали руки й я не міг підвестись. Поряд нікого не було. Тоді, спираючись на коліна й голову, зміг підвестись і пройти близько 30 метрів до бліндажа, де мене знайшли побратими та надали допомогу, наклали турнікет. Після зняття бронежилета виявили пробиту легеню почався пневмоторакс, я задихався – побратим із позивним ЧУМАК, Назар Козак, наклав оклюзійну наліпку, і я зміг дихати.

Мене евакуювали з позицій до стабпункту, звідти – до Покровського, потім до Запоріжжя. Цього вже не пам’ятаю, бо був у комі. Прокинувся 7 січня у лікарні м. Дніпро. Згодом перевели до Києва, а 20 січня – до Івано-Франківська, де завершив стаціонарне лікування та розпочав реабілітацію.

Найбільшою підтримкою була сім’я і моє хобі – малювання.

Після поранення я довго не міг поворухнути руками. Права була ампутована, ліва – тяжко травмована. Здавалося, що я ніколи більше не зможу зробити найпростіші речі – тримати виделку, зав’язати шнурки, чи просто обійняти рідних. Але саме тоді, під час реабілітації, я вперше взяв у ліву руку олівець. Невпевнено, криво. Але той перший малюнок – ще не картина, а радше спроба торкнутись життя – став для мене як перший подих після довгого занурення.

Малювання стало терапією, мовчазною розмовою з собою, способом повернути контроль над тілом і над думками. Я не художник за фахом, але з кожним новим штрихом повертав віру, що зможу жити, навчатися, працювати. У лініях, образах – я знаходив спокій, коли не вистачало слів. Малював те, чого бракувало: людей, рідне місто, спогади... Це стало частиною мого відновлення – не лише фізичного, а й емоційного. 

Одразу після завершення лікування вступив до магістратури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника за спеціальністю «Середня освіта (історія)». Після першого семестру влаштувався на роботу в Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби ім. Степана Бандери та перейшов на індивідуальний графік навчання.

Працюю на посаді наукового співробітника та екскурсовода. Проводжу екскурсії для дітей та дорослих, розповідаю правду про нашу боротьбу тоді – і сьогодні.

У серпні 2024 року я отримав механічний протез, яким активно користуюсь у побуті. Але під час екскурсій – його майже не вдягаю. Система тяг незручна, особливо під одягом. Порожній рукав привертає надто багато уваги, причому особливо дорослих. Я не соромлюся свого поранення, але хочу, щоби люди в музеї бачили в мені насамперед історика, захисника, людину, а не лише мою травму.

Тому мені потрібен косметичний протез верхньої кінцівки. Він не має механіки чи сенсорів – але виглядає як справжня рука, дає мені змогу почуватися комфортно під час роботи, не ховати руку в кишені або підшивати рукав. Для мене це важливо. Не як для «пораненого», а як для викладача, екскурсовода, громадянина. Тому змушений звернутися по допомогу до фонду.

Попереду багато планів – завершення навчання, здобуття водійських прав, робота в музеї, нові екскурсії для дітей і дорослих, і віра в Перемогу.

 

ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 34 000 ГРН