Боєць Євгеній Ситник, позивний ЖЕКА

Мій син Євгеній народився 25 травня 1996 року. До війни три роки працював у Польщі. Був добрим, спокійним, трудолюбивим хлопцем. Планував створити сім’ю, мріяв про дітей.

А коли почалася війна, то 25 лютого 2022 року вже був в Україні, він навіть не вагався — одразу повернувся додому. А 8-го березня пішов у військкомат і добровольцем став до лав тероборони нашого села. Потім його направили служити до 115-ї бригади, де він керував 120-м мінометом.

Його позивний — ЖЕКА.

Воював на складних напрямках — Донецьк, Сєвєродонецьк. Писав коротко, що все добре, щоб не хвилювати мене. 

23 серпня 2022 року, біля села Спартак, неподалік Донецького аеропорту, під час потужного обстрілу Женя отримав мінно-вибухову травму. Йому осколками поранило голову і обидві ноги.

Побратими — Сергій, Іван та Артем — під вогнем винесли його і доправили до лікарні.

До нас приїхав його товариш, сказав лише: «Женя поранений…» — і більше нічого. Я почала дзвонити по всіх лікарнях — поки нарешті не дізналася, що він у Дніпрі в  Мечникова.

Женя був у комі чотири дні. Йому зробили операцію на голові, намагалися зняти тиск. Потім, через тиждень, гелікоптером перевезли до Києва — в Інститут нейрохірургії ім. Ромоданова. 6 вересня йому зробили ще одну операцію — витягли осколок із потиличної частини голови. А потім поставили два шунти, бо не працювали шлуночки мозку, які перекачують спинномозкову рідину. Ми були там з 3 вересня 2022 року до 20 січня 2023 року.

Після того почалася реабілітація.

Спочатку нас направили Циблі. Потім в Київ, в «Адоніс» — там нам було добре, але раптово в Жені загострилась нирка, і нас перевили у київський військовий шпиталь. Там почалося справжнє випробування. Догляд був поганий, ставлення — страшне. Його залякували, і я боялася, що він просто не витримає і помре.

Лікарка прямо сказала: «Він не буде ні ходити, ні говорити, ні  сидіти. Возіть його на двір, хай хоч свіже повітря бачить».

А я відповіла: «Ні! Такого не буде. Мій син житиме».

Тоді медсестра підійшла потай і шепнула: «Забирайте його звідси, поки він живий…». 

Так ми потрапили до Львова в шпиталь. Набралися пролежнів за два тижні, які потім ще рік лікували. Він важив 37 кілограм. Виїхали зі Львова на Черкаси. І поклали сина до паліативного відділення.

Більше нікуди нас не брали, лікар 3-ї лікарні м. Черкаси так і сказав: "Таких ми не беремо..."  Але я не здавалась. Знайшла волонтерів і вони нас перевели зі скандалом у Черкаську обласну лікарню.

У Львові я просила лікаря-уролога подивитись на нирку — він махнув рукою. І вже у Черкасах  сказали, що нирка загнила, бо треба було вчасно вийняти стенд ще у Львові.

Далі були Модричі. Женя дуже важкий, з пролежнями, такими глибокими.

Я обривала гарячу лінію МОЗ, щоб нас направили на лікування за кордон. І нас почули, ми вирушили до Хорватії.

Там пробули пів року. Женю буквально витягнули з того світу — вилікували всі інфекції, які ми назбирали по шпиталям та лікарням, закрили пролежні, стабілізували стан. Коли ми поверталися в Україну, лікар сказав: «Він народився вдруге».

Після цього ми приїхали до реабілітаційного центру «АГАПЕ». Перші дні були дуже важкі. Саме тут Женя знову вчився говорити, сидіти, ходити. Він почав потрошку впізнавати рідних, згадувати імена. Про війну не пам’ятає нічого.

Але ми не здаємося. Я з ним з перших днів після поранення. Ми разом пережили десятки лікарень, байдужість, біль, безсонні ночі й маленькі перемоги. 

Тепер кожен його крок — це диво.

Одного разу, вже вдома, коли ми йшли по дорозі, з його ноги сам вийшов осколок. Шматок заліза розміром з половину сірникової коробки. Я думала, що то просто натер гумкою на тренуванні, а коли побачила метал — у мене просто руки затремтіли. Я тоді знову зрозуміла: війна не закінчується, навіть коли син поруч.

Попереду ще операція на нозі в Києві, щоб вона не звисала. Женя бореться щодня. Він хоче знову ходити, розмовляти, жити як усі. Колись мріяв, що у нього буде син — Альоша. Я дуже хочу, щоб він колись знову сказав ці слова.

Зараз йому потрібна тривала спеціалізована реабілітація в центрі «АГАПЕ».

Вона дуже дорога, але без неї мій син не зможе рухатись далі. Ми вже пройшли пекло, та ми не здаємось.

Я прошу всіх, хто читає цю історію — допоможіть моєму Євгену. Він заслужив на повноцінне, активне життя.  

Дякую кожному, хто не проходить повз. Бережи вас Боже.

___________________________________________________________

 

Збір для нашого захисника Євгена Ситника — успішно закрито! 

Реабілітація в центрі «АГАПЕ» вже оплачена, і Женя продовжує своє відновлення. Попереду ще багато роботи, силових тренувань, нових кроків і випробувань — але тепер він іде цим шляхом не сам.

Євген проходив курс реабілітації з 20 вересня по 1 листопада 2025 року. 43 дні інтенсивного відновлення з постійним перебуванням і супроводом мами — саме вона з першого дня поруч, допомагає йому в усьому.

Попереду ще 62 дні реабілітації, під час яких Женя продовжить роботу з фахівцями над зміцненням м’язів, координацією, мовленням і самостійністю у повсякденних діях.

Ми уклінно дякуємо всім, хто долучився — своїми донатами, поширеннями, добрими словами і просто людською підтримкою.

Окрема подяка Добро.юа — за допомогу в організації збору, «Вікнам-новинам» — за інформаційну підтримку, та команді фахівців реабілітаційного центру «АГАПЕ» — за щоденну працю, турботу і вже помітні результати.

Кожен ваш внесок — це частинка Жениного відновлення, його сили і віри. Попереду ще довгий шлях — але він триває!

 

ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 419 000 ГРН