Боєць Олександр, позивний ФОРЕСТ

Мене звуть Олександр, старший лейтенант ЗСУ, позивний ФОРЕСТ.

Мені було 12 років, коли почалася війна на сході України. Я тоді ще був дитиною, але події 2014 року сильно вплинули на мене. Дивлячись на новини, я вирішив, що стану військовим, бо захищати свою країну — це більше, ніж обов’язок, це покликання.

Після дев’ятого класу я вступив до військово-морського ліцею в Одесі. Це було моє перше знайомство з військовою дисципліною, і мені сподобалося. Я зрозумів, що це мій шлях. У 2019 році я продовжив навчання у Військовій академії, де обрав морську піхоту. Після випуску у 2023 році став командиром взводу в новоствореній 37-й бригаді морської піхоти.

Перший бій, перше поранення. Літо, населений пункт Велика Новосілка. Осколкове поранення в ногу стало для мене бойовим хрещенням. Після лікування повернувся на службу, бо знав, що мушу бути поруч зі своїми побратимами. За кілька тижнів доля кинула ще одне випробування — я підірвався на протитанковій міні. Але тоді все обійшлося, і я продовжив службу.

У листопаді 2023р. я перевівся у 505-й окремий батальйон морської піхоти на посаду заступника командира роти. Нас відправили на завдання в Кринки, де ми пробули 39 днів у найважчих умовах. Але найгірше сталося пізніше, у Токарівці.

Того дня я був на командному спостережному пункті батальйону. Перший приліт завалив моє укриття, але я вибрався. Оцінивши обстановку, почув, як летить другий снаряд. Він впав позаду, але коли я спробував стати на ноги, зрозумів, що щось не так. Нога просто висіла на шматку шкіри. Усвідомлення цього шокувало, але болю майже не було — тільки відчуття, ніби її зламало.

Я почав повзти у підвал, залишаючи за собою кривавий слід. Мої побратими 
АЛЬВАРЕС та БОРЗИЙ першими прийшли на допомогу та затягнули у підвал. Надали першу допомогу, наклали турнікет і викликали евакуаційну групу. АЛЬВАРЕС поїхав зі мною на стабпункт, у машині ми навіть жартували. Я попросив його почухати праву ногу, якої вже не було.

Втрату ноги я прийняв одразу після пробудження від наркозу у госпіталі. Це був факт, який неможливо змінити, але я вирішив, що він не змінить мене. Найважче було потім — реампутація в Миколаєві, зняття пов’язок в Одесі без знеболення. Ця біль була гіршою, ніж сам момент втрати ноги. Але навіть тоді я знав, що маю триматися.

Сьогодні я продовжую службу. Моя мета — залишатися в строю, бути корисним своїй країні та надихати інших. Для цього мені потрібен спортивний протез. Він дозволить мені бути мобільним, виконувати бойові задачі та займатися спортом, який став для мене новою мотивацією.

Моя історія — це не про втрати, а про перемогу духу над обставинами. Я вірю, що разом ми можемо здолати будь-які перешкоди. І я дякую кожному, хто підтримує мене та інших поранених воїнів у нашій боротьбі. Разом ми зробимо неможливе можливим.

 

ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 319 552,16 ГРН