Боєць Роман Трохименко, позивний ПÝГАЧ

Звати мене Романом…  Позивний мій  - ПÝГАЧ.

Ну, тобто - Трохименко Роман Савич, народжений  31.03.1968 року у містечку Вишневе, що зараз уже - майже західна околиця Києва. Там і виріс, і школу 10-літку закінчив.  Одружений… був.  Від 1993 до 2021 року.  Це по формі. По суті - назавжди, бо - іншої дружини не буде. 

Мав би й вищу освіту, та - не довчився: три повних курси заочного навчання, філолоґічний факультет університету ім.  Т.Г. Шевченка. Українська мова.

Оскільки певного фаху не мав, то - постійно міняв місця й способи заробітку, ніде надовго не затримуючись. З характерних рис: послідовно, «ідейно» україномовний, не вживаю ніякого алкоголю, не палю.

З 1988 року я познайомився, й не переривав того зв’язку й надалі із досить вузьким колом українського культурно - політичного руху. Саме тоді з тюрем та таборів почали повертатися чоловіки й жінки, яких за союзу ув’язнювали за український патріотизм та націоналізм. Наприкінці 1980-их вони відновили свою спільноту, назвавши її Українською Гельсінською Спілкою - УГС.  Головою обрали В’ячеслава Чорновола. 

З того рішення згодом і утворився відомий багатьом «Народний Рух України за перебудову российской империи …» (Жартую щодо назви, хоч і дещо гіркувато). Мав участь у більшій частині зборів, мітингів, демонстрацій. Був учасником студентського голодування на «Площади октябрьской революции» (Майдан), та обох наступних майданних революційних рушеннях. 

З вересня 2018 до вересня 2021 року я підписав контракт зі ЗСУ та ніс військову службу (після тримісячного навчання у Н.Ц. «Десна») - у 18 ОБМП,  35 ОБрМП. Морська піхота, тобто. (На право носити берет я чесно пройшов належне випробування).

Протягом тої служби біля 15 -16 місяців були - бойовими виходами нашої частини на фронтовий рубіж.  2019 року - поблизу села Гранітне на Донеччині, біля річки Кальміус, та біля містечка Нью-Йорк (тоді ще - Новгородське), 2020 року. 

Після звільнення трохи більше 2 місяців жив з сім’єю у містечку Тальне, на Черкащині, де у дружини - батьківська хата, доки у листопаді того ж, 2021 року дружину й маму у нас не забрав коронавірус.  Дітей наших з нею - 5-еро [пʼятеро]. На сьогодні - всі вже дорослі. Троє хлопців - працюють і навчаються у Києві, дві доньки - у США, навчаються й працюють.

З 2022 року від 26 лютого я перебуваю на військовій службі у 241 бригаді тероборони міста Києва, 207 стрілецький батальйон, 1 стрілецька рота. 

Тричі поранений. 

За рік ми не брали жодної участі у цій війні, крім навчання.  Навесні 2023, коли ми таки рушили, то потрапили на Соледарський напрям, стояли у Слов’янську. Там я потрапив у відібраний для штурму ворожого спостережника десяток бійців. Позицію ворожу ми взяли, та закріпитися не вдалося: нас відтиснули звідти щільним мінометним вогнем. Тіла двох із нас і досі там…

Перше поранення - легка рана (глибока подряпина) у праву сідницю, швидко загоїлася, й незадовго по тому я, повернувшись до підрозділу, продовжив службу. 

Друга рана знайшла мене на дні окопу, бо клятий ВОГ із АГС розлупився об дерево вгорі… уламок в печінці.  Вийняли, загоїлося, хоч і на відміну від попереднього - болячіше і довше. 

Далі ми ще трохи були на тім напрямі, а тоді мали тривалий відпочинок і переформування на півночі Київщини. До весни 2024, коли ми заступили на бойові позиції на Марʼїнському напрямі.

Два моїх виходи. Перший - геть незвичний… ми доти стільки ворожих дронів над собою не мали… Довелося 6 діб ховатися від них по «норах». 

При евакуації з перезмінкою були втрати.  Загинув бойовий друг на позивний «Гуня»…

За кілька днів - наступний мій вихід. Нас було троє, ми мали зайняти свою позицію на досить віддаленій точці, до якої йшли більшу частину ночі. Не дійшли. Дрони зі скидами нас відігнали звідти. Під час відходу, узгодженого з командирами у лісосмузі на привалі  біля мене (ми розосередилися) поцілило чимось із дрона - якось о 5 ранку розібрати чим, не вдалось… Як згодом констатували лікарі: перебило центральний нерв вгорі на стегні, була велика втрата крові й контузія.

До своїх добрався згодом, десь за пів години по тому. Там мене й перев’язали.  Та, оскільки ізраїльський бандаж, намотаний так старанно, як тоді хлопці зробили, виконує роль турнікету, перетискаючи геть усе … то в результаті «турнікетного синдрому» ногу мою врятувати не вдалось.  Хоч і евакуювали мене того ж вечора. 

Що відчув… 
Все то знати хочуть …  ))

Загалом на тлі одного єдиного базисного стану - повної байдужості до всього,  ЩО  ВІДБУВАЄТЬСЯ  ЗІ  МНОЮ,  з  причини якоїсь дивної повної ампутації будь-якого страху, було лише два виразних почуттєвих сплески. Й навіть їх не можу назвати почуттєвими, скоріше - певними емоційними провалами. 

Перший - коли викликався добровольцем на штурм у кінці березня 2023.  Я йшов туди - вмерти.  Згори здивовано подивились, проставили штампик: тимчасово вважати дурним і … дали підсрачника.

Другий такий провал був ..  на отім останнім виході-поході.  Коли врубало ото чимось, я певне добре отримав по голові.  Бо був у явнім стані афекту, не повноцінно все контролюючи. Лапнув себе ззаду (коли дрон почув, то - був склався навколішки ембріоном) - «прийшло» справа ззаду, - там мокро й рвано. Нічого не болить лиш голова крутиться. Повне усвідомлення, що стікаю кров’ю. Й - повна згода, точніш якийсь преспокійний намір: ПОРА.

Трохи погукав своїх,  - не відгукнулися, сів під дерево й … чекаю свою Оксанку: ось зараз вийде з-за куща, візьмемося за руки й - підемо вже разом…

Сиджу. У голові холодно й чисто. Час іде, стає нудно… розумію врешті: НЕ  ПОРА.
 
Скидаю броню й шолома, бо - геть ослаб, хапаюся за свого довгого калаша - РПК у мене був, як за милицю, і йду шукати своїх… 

Не прийшла моя Оксанка ..  ))

Був і третій - тільки таки легкий сплеск, а не провал: коли влітку 2023 року, перед тим як отримати того уламка у печінку, по нас почав лупити автоматичний ґранатомет (заряд якого мене й поранив потім)… 

Ото тоді уперше з’явився якийсь натяк на страх: щось схоже на бойовий мандраж зайця - «а от і не наздоженеш !!!»  - та - й не більш того.

Цей мій стан  відсутності страху був мені своєрідним дуже вúпробом: я ж не безтямний, найнеприємнішою мені річчю в житті є втрата самоконтролю, от тому й кинув палити, а пити й не починав. 

Тож, зрозумівши, що ВСІ БОЯТЬСЯ, А Я - НІ,  постала проблема: слідкувати за собою, щоб тим своїм пофіґізмом інших не підставити.

Жити буду.  Маю для кого: діти, друзі, сімейство…

Я взагалі то - дуже рухливий протягом життя… З другом Компаніченком та доброю громадою душ у 20 певними днями, ми були чи не першою після 1960 років колядницькою ватагою у Києві. Тож повернутися до музики мав би за задоволення …

У війську зрозумів, що стріляти вмію й люблю. От лиш не часто те доводилося робити  - щоб з результатом…  Обставини, засоби й... відстані.

З сином є задуми щодо кількох проектів: з будівництвом та ще, певне з таксуванням…

Попереду в мене протезування. Я маю складну ампутацію та потребую протез після вичленення в тазостегневому суглобі. Мій майбутній протез потребує кропіткої роботи протезистів, на якому буде встановлено тазостегновий, колінний і гомілковостопний вузол. 

В моєму випадку держава виділяє 481 869 грн. Проте, цього недостатньо для  протезу, з яким я зможу вільно рухатись та вести активний спосіб життя. Тому, потрібна доплата у розмірі 167 982,20 грн. З цього приводу і звертаюся до благодійників.
 

__________________________________________

 

Відбулися зміни в законодавстві, в частині  регулювання протезування за рахунок державного бюджету. Зокрема, було збільшено граничні ціни при первинному протоезуанні для протезів після вичленення в тазостегневому суглобі.

Тому протез для ПÝГАЧА буде повністю оплачений державою, і потреби в благодійній допомозі наразі немає.

Всі зібрані кошти на біонічний протез ПÝГАЧА будуть спрямовані на реабілітацію Олександра, позивний ЕДДІ.