Боєць Сергій Пандрак, позивний СИВИЙ
В кінці липня 2014-го року я зі своїми хлопцями (нас було 18 чоловік) прибули в штаб АЙДАРА в смт Половинкине, на Луганщині та оформилися, отримали зброю і одразу ж виїхали у м. Щастя. А о четвертій ранку ми вже ротою, ротний – ЗОЛА (Ігор Лапін), похідною колоною рушили на ЛУГАНСЬК.
Сходу вибили ворога з двох населених пунктів - Вергунка Мала та Велика у Красному Яру, та зайняли оборону.
Бої тривали п'ять днів!
Ми втратили дев'ять побратимів, а дванадцять отримали поранення!
Далі ми повернулися у Щастя. Зализали рани, поповнили БК і 12-го серпня рушили до луганського аеропорту (ЛАП). Там десантники з 80-ї бригади тримали кругову оборону з травня 14-го. Ми прорвали кільце, давши десантникам зелену дорогу і сходу взяли два населених пункти, це - Новосвітлівку та Георгіївку. Заночували там, а вранці атакували ворога в смт. Хрящувате (4-км - до Луганська і 25-ть - до кордону РФ). Вибили їх і зайняли оборону.
Нас почали крити з боку Луганська мінами, а з боку рф градами! О шостій вечора 13-го серпня шматок 122-ї міни поцілив в мене. Міна вдарила в залізобетонну електроопору і розколовшись, рубанула мені прямо в коліно. Я впав на спину, міцно стискаючи в руці АК. Кров зі стегнової артерії почала бити фонтаном, виднілася надламана стегнова кістка.
Поруч від побаченого заціпеніли побратими, які лежали/сиділи в окопчику!
Я крикнув: «Чого сидите, в'яжіть ногу!» Вскочив побратим з Волині РУСІК, швидко розмотав з прикладу АК резиновий медичний джгут і перетягнув мені ліву ногу вище поранення, щоб зупинити критичну кровотечу. Турнікетів тоді у нас не було. А побратим з Волині - капітан на псевдо ЛЕО вколов мені протишоковий американський препарат, які нам, напередодні привезли волонтери з Волині!
Далі побратими на плащпалатці, донесли мене до військової машини – «буханки», там були два наших бойових санінструктори: Андрій ПЛОХІШ та Лада Веденська. Андрій зразу наклав мені турнікет, бо джгут повністю не зупинив кров, і вколов ще один протишоковий (як він казав «торпеду»). ЛЕО йому не сказав, що він мені вже одну вколов!
Від двох підряд «торпед» я міг просто вмерти...
Далі «буханка» «помчала» зі швидкістю 40 км по териконових дорогах до ЛАПа, куди буквально в цей день заїхав наш польовий госпіталь. Поки мене везли 1,5-2 години по нашій «буханці» тричі стріляли з «зеленки» з гранатомета.
На наше щастя - не попали!
Десь о 20-й годині мене привезли і спустили у бункер ЛАПу. Військові лікарі подивились на мене... і відклали у бік як «неперспективного», почали займатися чотирма молодшими пораненими. Близько опівночі воєнлікарі побачили, що я ще дихаю і взяли мене на операцію. А оскільки градами накрило їхні медмашини, як тільки вони під'їхали до аеропорту, весь їхній медінструмент згорів, і командир польового госпіталю полковник Юрій Скуратівський вирішив відрізати мені перебиту міною стегнову кістку та м'які частини ноги - ШТИК-НОЖЕМ від АК-47…
Це була УНІКАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ (описав її підполковник, воєнний медик з Чернівців, Валерій Пастернак на псевдо ЖИВАГО, який оперував мене штик-ножем у бункері, даючи інтерв'ю ЦЕНЗОР НЕТ), яку ще, таким чином, ніхто не робив.
Далі мені дали «на пряму» свою кров мій побратим Андрій Плохіш і капітан-десантник 80-ї бригади Володимир РОМАШКО, рятуючи мені життя.
Тепер вони мої кровні брати!
Після операції я впав у кому. І вночі мене та інших поранених на УРАЛі евакуювали в м. Лутугине та вертушкою доставили у Харків на площадку Антонова. Там вже чекав реанімобіль. Коли мене занесли у нього і накинули на мене електрону апаратуру, то вона нічого не показала. Тобто мене доставили у Харків уже як вантаж 200. Але завідуючий реанімаційного відділення Харківського військового госпіталю полковник Валерій Бондаренко дав команду медсестрі Сніжані міряти тиск механічним тонометром. І вона, маючи дуже добрий музичний слух, наміряла мені тиск: 40 на 60.
І далі вони почали реанімаційні дії…
Доставили мене у реанімаційне відділення госпіталя о 10.30, а о 16.20, 14-го серпня на свято Маковія, я вийшов із коми...
До мене в Харків вже з Рівного мчала моя дружина..., ні вона, ні моя сім'я не знали, що я поїхав на війну і воюю в АЙДАРІ!
В госпіталі мені зробили другу операцію... Через 5 днів мене з Харкова доставили літаком у Київський центральний військовий госпіталь. Вже там професор з Донецька В. Борзих зробив мені третю і четверту операції!
Весь час, коли я перебував 2,5 місяці у ЦВГ, поруч мене була кохана дружина, яка морально і фізично підтримувала мене. Також мене підтримували син Андрій, дочка Юлія, внуки Артем із Марійкою, рідні, близькі, товариші, побратими, кияни, які постійно, з ранку до ночі, відвідували нас - важкопоранених воїнів. Мої хлопці, для яких я був командиром, тільки після мого поранення, дізналися, що я - капітан...
За професією я інженер-механік, ветеран війни – інвалід війни 2-ї групи. Зараз я викладач військової справи із предмету «Захист України» у рівненському аграрному коледжі. У мене поки що п'ятеро внуків: троє хлопчиків і двоє дівчаток...
Втрата ноги ніяк не змінила моє життя. Завжди кажу, що я не втратив ногу, а віддав її. По команді головнокомандувача — Бога. На енергетичному рівні ногу відчуваю. Але є певні обмеження в русі. До травми активно займався спортом. Ампутація не змусила мене відмовитись від цього.
У 2016 році вперше після поранення підійнявся на Говерлу. Це було моє 54 сходження. Перший раз на вершину видерся у п’ять років. З того часу зробив півсотні підйомів. Піднятися і спуститися з Говерли можу із заплющеними очима. Традиційно 23 серпня, на День прапора, щороку піднімаюся на вершину. Перерва була лише двічі — у 2014 році, через війну, у 2015-му мене не пустили друзі. Мовляв, організм ще не відновився після травми. У 2016 році вирішив організувати похід. Казали, що це божевілля і велике навантаження на знесилений організм.
Але я звик досягати своєї мети!
У 2015 році сів на байдарку, спочатку не виходило, перевертався. Проте з часом опанував цей вид спорту та й досі приймаю участь у вітчизняних та міжнародних змаганнях.
Нещодавно на відбірковому етапі міжнародних змагань «Ігри Нескорених» виборов дві золоті медалі в змаганнях з баскетболу та волейболу сидячи.
Вести активне життя, займатися спортом на суші та у воді дозволяв надсучасний протез з колінним вузлом Genium X3. Він не боїться води, дуже рухливий та зручний. Цей протез мені встановили 7 років тому в Італії.
Наразі прийшов час його змінювати. На жаль, коштів, які виділяє держава на встановлення такого чи аналогічного протезу, не вистачає. Тому змушений звернутися по допомогу до благодійників. Хочу отримати протез із колінним вузлом Proteor Quattro, який я зможу використовувати і в житті, і в спорті.
Відбулися зміни в законодавстві, яке регулює протезування за кошти державного бюджету, в тому числі збільшено граничні ціни на протезні вироби. У зв'язку з чим, розмір необхідної доплати за протез Proteor Quattro для Сергія Пандрака зменшено до 350 774, 96 грн
ЗАГАЛЬНА ВАРТІСТЬ ПРОТЕЗУВАННЯ: 1 546 593, 96 ГРН
Держава сплачує (гранична ціна): 1 195 819 грн
Доплата БФ «Громадянин» становить: 350 777, 96 грн
Ґречно дякуємо за підтримку поранених захисників!
Цей кейс – яскравий приклад успішної співпраці держави в особі Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю та благодійного фонду "Громадянин». Спільними зусиллям ми змогли забезпечити захисника найкращим протезом, який розширить його можливості та дозволить бути активним викладачем, спортсменом та дідусем.
