Боєць Іван Марковецький, позивний АСКОЛЬД

Я родом із Прикарпаття, за фахом історик. Навчатись саме на історичному факультеті – це моя «пропаганда». Моє захоплення історією світу почалось ще у шостому класі. Після прочитання поеми Гомера «Іліада» я почав марити історією Давньої Греції – шукав книжки, ходив у шкільну і сільську бібліотеки. В якийсь момент це стало моєю одержимістю.

Але війна змусила мене стати істориком мілітарного типу. Оскільки одне – читати про війни, а зовсім інше – самому взяти до рук зброю і воювати.

 

Вперше намір йти на фронт у мене виник ще у 2016 році, коли закінчив університет. Однак тоді отримав травму - кілька операцій, два місяці лікування, три місяці реабілітації. У мене й досі у правій руці знаходяться дві металеві пластини. На деякий час про військову службу потрібно було забути, тому прийняв рішення їхати за кордон на заробітки.
Повернувся додому із Польщі якраз напередодні повномасштабного вторгнення росіян, добре розуміючи, що доведеться йти воювати. А хто, як не ми? Хто має захищати нашу землю, як не українці?

У перший день повномасштабного вторгнення у мене та у двох моїх рідних братів був вже зібраний рюкзак. А 25 лютого ми разом із братами добровільно доєднались до Сил оборони України та вступили до лав 75 батальйону 102 бригади ТрО Івано-Франківщини.

Зайвих розмов не було. Просто викликали таксі і поїхали у військову частину. Знаючи історію України,  розумів підступність «старшого брата», який, як і сто років тому, намагається панувати на українській землі. Я та брати не могли допустити, щоб історія повторилась… Про рішення йти на війну ми з братами не зізнавались нікому, рідним сказали, що працюють волонтерами.

Пройшли навчання на одному з полігонів Прикарпаття і через тиждень наша рота вже приступила до роботи в області – охороняли важливі стратегічні об’єкти, мости тощо.

У зону бойових дій наш батальйон вирушив 24 квітня 2022 року. Це був другий день Великодніх свят. Для рідних була вигадана легенда, що наша волонтерська база переїздить у центр України, що дуже багато роботи і зв’язок буде не постійно….

Спочатку бригаду «знайомили» з фронтом. Ми тримали переважно треті лінії оборони у Дніпропетровській та Донецькій областях - копали окопи і паралельно навчались. А копати треба було багато. Загалом до отримання «нуля» протягом двох місяців ми мали десь дев’ять переїздів. Приїдемо, окопаємось і далі. Жартома ми називали себе «копачами».

Наприкінці червня 2022 року бригада прийняла першу лінію оборони на Запорізькому напрямку. Я разом із братами на Запоріжжі провоював майже рік.

Вдосвіта 26 квітня нас п’ятеро поїхали на «еспешку», яка знаходилась у посадці за 600 метрів від ворожих позицій. О 12:20 я почув два виходи 80-мм міномета з їхньої сторони. Добре чув, як пролітає перша міна, а потім в очах потемніло… Болю не було. Коли я прийшов до тями, обмацав себе – побачив, що стирчить кістка, накладений турнікет, а ноги немає. Я пам’ятав про два виходи, але не вірив, що приліт був саме у мій окоп. Крові теж не було, бо мене сильно обпекло. Певну кількість осколків взяв на себе автомат, у якому вцілів тільки глушник. Приплив адреналіну був настільки, що я вхопив палицю з бруствера і пробував встати.
Далі – тяжка і небезпечна евакуація, адже орки продовжували обстрілювати наші позиції. Майже кілометр на носилках побратими несли мене до пункту евакуації. Коли я почув наші виходи, на душі стало легше. Мене завантажили у «буханку» і вже у машині я відчув нестерпний біль. Я перебував ніби у потойбіччі – перед очима все біле і тільки пікання апарата ШВЛ. Коли я відкрив очі і побачив людей у білому – подумав, чи це не апостоли. На щастя, це виявились лікарі. Знову провалювався у безодню, снились бойові дії, що ногу мені пришили… 

Як виявилось, я отримав високу ампутацію правої ноги, осколки знизу вверх пішли по тілу – прорвали кишку і «черконули» легені, почався пневмоторакс, ліва нога теж була «посічена», але на неї я взагалі не звертав уваги. Шкода було нової форми, яку порізали, бо я її тільки напередодні придбав.

Далі – лікування у госпіталі імені Мечникова в Дніпрі. 

По сім днів біля мене по черзі були брати - братня підтримка додавала мені сил одужати. Загалом я переніс більше десяти операцій. Зараз проходжу реабілітацію, можу стояти на лівій нозі, переміщатись за допомогою милиць і готуюсь до протезування. 

Наприкінці липня під час відвідування шпиталя Президент України нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вважаю, що якщо правильно психологічно себе налаштувати і ще трошки докласти зусиль, то все вийде. Лише не опускати руки і не впадати у відчай. Те, що трапилось, уже не зміниш. Треба рухатись уперед. 

А попереду в мене протезування. Я маю складну ампутацію - вичленення стегна. Складність виготовлення таких протезів полягає в тому, що у людини відсутні 3 основних суглоба: тазостегновий, колінний і гомілковостопний. Тому, мій майбутній протез потребує кропіткої роботи протезистів, які радять встановити тазостегновий, колінний і гомілковостопний вузол німецького виробника Ottobock.

В моєму випадку держава виділяє 481 869 грн. Проте, цього недостатньо для  протезу, з яким я зможу рухатись та вести активний спосіб життя. Тому, потребується доплата у розмірі 303 533,72 ГРН, з цим і звернувся до благодійників.

 

ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 303 533,72 ГРН

 

Наразі вже завершено всі етапи протезування.

Іван отримав функційний протез після вичленення в тазостегновому суглобі 3-го рівня мобільності, зараз адаптується до нових умов життя.

«Я ходжу! Буває, що по 6 і більше годин гуляю на протезі» - зазначає АСКОЛЬД.

Щиро вдячні всім, хто приєднався та підтримав!