Боєць Назар Вікторовський, позивний ЧУВИС

Я, солдат Вікторовський Назар, псевдо ЧУВИС, втратив дві нижні кінцівки, виконуючи бойове завдання під час захисту Вітчизни проти російської агресії, хочу поділитись з вами своєю історією.

З перших днів повномасштабного вторгнення, не роздумуючи, став на захист України. Було непереборне бажання захистити свою сім’ю та рідний край. Не знав, що мене чекає, чи повернусь додому, чи зможу знову обійняти рідних але точно знав, що не хочу, щоб ворог керував моєю батьківщиною. Після призову у військкомат, мене направили у 24 окрему механізовану бригаду імені короля Данила Галицького, в якій я пройшов чимало навчань та випробувань. Разом з побратимами виконували бойові завдання, допомагали один одному не дозволити противнику просуватись по нашій землі.

Згадувати той день, коли я втратив ноги, доволі не легко, однак постараюсь розказати про пережитий мною досвід. Виконуючи бойове завдання в Донецькій області в місті Часів Яр, що біля Бахмута, я перебував у 6-ти поверховій будівлі, куди і прилетіли 3 ракети, від чого будівля рухнула. Знаходячись на другому поверсі я опинився під завалами. Перший час був непритомний, тому не пам’ятаю, що відбулося, опритомнів через декілька годин.  Було дуже темно, я нічого не бачив, лише міг руками нащупувати предмети які знаходились біля мене, в основному каміння. Через сильну пилюку дихати було важко. Одразу ж відчув сильний біль в області ніг, спробував підтягти їх до себе але не зміг, вони були прижаті уламками будівлі. Спробував відкопати ноги, але через великі куски плит і каміння не міг нічого вдіяти. Я розумів, що наді мною багато тон каміння, що порятунок не скоро, мене охопила невідомість і страх. Знаючи, що нічого не можу вдіяти, я чекав, коли мені допоможуть звідти вибратись. Я почав молитись, голосно молитись, весь час, що я там перебував, я голосно молився. Мені здавалось, що чим голосніше я молюсь тим менший біль відчуваю.

Проходили години, а допомоги все не було. Моментами я прощався з життям, прощався подумки з рідними, уявляв як би я їх міцно обійняв, як би взяв на руки свою донечку а вона мені усміхнулась, згадував приємні моменти минулого, думав чи буде в мене змога завести дитину в перший клас. Хоч і були думки, що це місце стане моєю могилою але в душі було непереборне бажання жити, вибратись звідти і мати змогу захищати своїх. Година за годиною думки мене переповнювали.

В один момент я почув звук бульдозерів та голоси людей, мені це дало надію, що допомога близько. Я відчув радість і моментами спокій. Здавалось, що ось-ось мене витягнуть, але я помилявся. Так як, наді мною було багато тон брухту, добратись до мене було не легко. Спочатку треба було розібрати те, що знаходилось зверху. З моменту розбору завалів, каміння, що було біля мене почало осипатись а плити зміщуватись. Рятувальники знали, що я є в середині і діяли обережно, щоб мене не завалило камінням.

Так пройшли 19 годин!!!

19 годин болю, страху, надії та молитви.

19 годин під завалами в повній темряві і ось я побачив перші промені сонця, нарешті мене знайшли, нарешті я буду на волі. 

Я був безмежно радий, що мене знайшли, але вибратись на верх було не просто. Так як я перебував в маленькому просторі спуститись до мене ніхто не міг і вибиратись довелось самому. Спочатку потрібно було деблокувати ноги. Рятувальники дали мені турнікети, накласти на ноги і домкрат, щоб я підважив плиту. Переламані ноги вже тоді не відчував, довелось руками переставляти їх по черзі, щоб добратись до щілини, через яку мене рятувальники витягнули. Одразу мене занесли у швидку і відвезли у найближчий пункт надання першої невідкладної допомоги в місто Дружківка.

Тоді я думав, що мені нададуть допомогу, перев’яжуть рани і на тому все закінчиться. Але мої сподівання були марні. Коли мене оглянув лікар, то зробив досить не втішний висновок, його слова я пам’ятаю досі: «Ноги доведеться ампутувати»! В той момент я не до кінця все розумів, мені хотілось жити попри усе. Далі вкололи укол і я заснув.

Прокинувся я зранку, ніг не було, але я був живий і це було головне.

Через 5 днів реанімації мене перевезли до Львова, де я в подальшому проходив курс лікування. Переніс я 7 операцій, реампутацію правої ноги і багато уколів яких завжди боявся)))

Після того як шви зняли, я почав курс реабілітації.

За час проведений в лікарнях, мої м’язи ослабли і потрібно було приводити їх в тонус. Тренувався я старанно, щоб скоріше прийти у форму і мати змогу стати на протези.

Зараз я вчусь ходити на протезах, що не є легко, кожний крок дається не просто. Але вірю, що з допомогою реабілітологів та лікарів я все зможу.

Весь цей час я мав сили боротись, бо мене підтримувало багато людей. Перш за все – моя сім’я, моя дружина і донечка, яка каже, що в неї тато-робот, бо має залізні ноги, мої батьки, які завжди за мене переживали, рідні та друзі телефонували та були поруч, лікарі та медичний персонал, які робили все можливе, щоб покращити мій фізичний стан, волонтери, які допомагали і давали необхідні речі. 

Згадуючи всі ці події, хочу подякувати Богу, рятувальникам, лікарям, волонтерам, рідним та усім хто мене підтримував і підтримує, велике і щире дякую!!! Для мене це дуже важливо і цінно!!!

Наразі потребую продовження реабілітації в «Центрі комплексної реабілітації «Галичина», проте коштів, які виділяє держава, не вистачає, тому змушений звернутися по допомогу до благодійників.

 

ЗІБРАНО ТА ПЕРЕРАХОВАНО: 54 000 ГРН