Військова Олеся, позивний WASP

Мене звуть Олеся, я офіцер ЗСУ, позивний WASP. Моя служба в лавах Збройних сил України розпочалася з 2014 року. Чоловік на той момент вже був військовослужбовцем, кадровим офіцером, а я мобілізувалася добровільно.

На початку служби відчувала тиск та відвертий пресинг з боку чоловіків. До жінки у війську ставляться упереджено. Мовляв, твоє місце на кухні варити борщі. Так думали 70% чоловіків. Але решта 30% підтримували й поважали. З часом, у ході служби, ставлення до мене змінювалося. Тепер 80% чоловіків приймають мене як товаришку по службі. Хоча залишилися ще ті 20%, які не розуміють, чому я тут, а не на кухні. Вони не сприймають жінку на такій роботі серйозно.

А насправді жінка-військова служить на рівні з чоловіком. Так само виконує свої обов’язки, якщо вона справді заходиться на своєму місці. І в будь-якій ситуації ми намагаємося залишатися жінками: гарно й доглянуто виглядати за будь-яких обставин. Чоловікам це піднімає настрій. Моя косметичка завжди там, де я.

Проте й поранення ми, жінки, отримуємо на рівні з чоловіками. Війна не має гендерних привілеїв. Я неодноразово була поранена. Досить швидко відновлювалася та верталася в стрій. Проте останнє поранення досі дається взнаки. 

Трошки передісторії.

Ми, військові, опікуємось не тільки своїм підрозділом, а й цивільним населенням в гарячих точках. Так у нас є підопічна родина з шістьма дітьми, які навідріз відмовлялись виїжджати з зони бойових дій. Одного разу ми дізнаємося, що в них народився ще один малюк. Ми кинули клич по знайомим, волонтерам і швиденько зібрали все необхідне: памперси, речі, дитяче харчування і вирушили до підопічних.

В дорозі потрапили під обстріл. Мене відкинуло ударною хвилею, спочатку здалось, що нічого серйозного. Медики надали допомогу, привели до тями, я навіть від госпіталізації відмовилася. Але з часом пошкодувала про це. Постійні болі в спині. Навіть було таке, що два місяці не могла стати на ноги. Честь і хвала нашим лікарям, які мене підлікували, але зауважили, що без оперативного втручання вже ніяк не обійтись, бо моє ураження міжхребцевих дисків врятує тільки негайна операція – тринадцята в моєму житті, «ювілейна». Тільки вона позбавить шаленого болю, який вже не піддається навіть блокадам. 

Ця війна забрала у мене найцінніше – мою дитину, тому я маю якнайшвидше прооперуватися і повернутися в стрій, щоб боротися з ворогом, маю помститися за мого сина.

Я не будую планів на далеке майбутнє, але навіть після завершення війни перемогою України хочу залишитися на службі в Збройних силах. Тут багато роботи й потреб в змінах.

Війна завершиться. Але армія все одно повинна бути сильною та підготовленою. Зараз люди творять реальні подвиги. Якщо не хочеш годувати чужу армію — подбай про свою!

 

ПЕРЕРАХОВАНО: 25 750 ГРН